Жуль Верн - Діти капітана Гранта

Просуватись дорогою ставало дедалі важче. Під ногами плуталась колюча трава їжатка – так тут називають рослину спініфекс. Жорстока трава роздирала одяг і ранила до крові ноги. Жінки не жалілись і йшли з усіма, зціпивши зуби, намагаючись підбадьорити загін поглядом чи словом.

Надвечір отаборились під горою Булла-Булла, яку оперізує невелика річка Юнгалла. На вечерю Мак-Наббсові вдалося вполювати тільки земляного щура, якого цінували в цих диких краях за поживні якості. Олбінет так вдало засмажив гризуна, що всі висловили жаль, що не буває щурів завбільшки з барана.

23 січня, не втрачаючи ентузіазму, мандрівники продовжили путь. Тепер їхній шлях пролягав через нескінченні луки, вкриті травою, що скидалася на китовий вус. Вони йшли по колючому килиму.

Про сніданок не було й мови, бо в цих краях, здавалося, не могла існувати жодна живність. Люди, до всього, потерпали від жорстокої спраги. За годину вдавалося долати всього півмилі. За таких умов учасники експедиції могли б попадати і більше не підвестися. Та часто трапляється таке в житті: здається, що все, край, що виходу із ситуації немає, як раптом… усе змінює щасливий випадок.

Мандрівникам пощастило побачити кущі цефалоту – квіти-чаші, повні води. Усі втамували спрагу й раптом відчули, як їхні тіла наповнюються життям. Голод угамували рослиною, яку вживають тубільці, коли не можуть добути дичини. Це Паганель знайшов її. А про чудові властивості цієї рослини він дізнався від колег із Географічного товариства. То була рослина нарду. Саме вона підтримувала життя Берка й Кінга в пустелях Центральної Австралії. Під її листям, схожим на конюшину, ростуть сухі спори завбільшки з горох. Спори змололи на борошно, з якого випекли примітивний хліб. Ця рослина тут росла повсюди, тож Олбінет зробив запаси на кілька днів.

А вже 24 січня, тобто наступного дня, Мюльреді настільки одужав, що навіть спромігся трохи пройти пішки. До Делегіта лишалось приблизно десять миль.

Надвечір сіяв дощ. Довкола не було жодного дерева, щоб можна було під ним сховатись. Та, на щастя, Джон Манглс випадково натрапив на хижку, сяк-так збиту з гілля й соломи. Очевидно, її колись зробили дроворуби. Нашим мандрівникам ця жалюгідна халупа була за щастя. Вільсон назбирав чимало хмизу, щоб розпалити вогонь для випікання хліба, але це йому зробити не вдалось. У дереві було забагато галунових речовин, тобто це було вогнетривке дерево – саме про нього згадував Паганель у своєму переліку австралійських див. Довелося ночувати без вогню, без їжі, в мокрому одязі. А птахи-пересмішники, здавалось, знущалися над подорожніми.

Та стражданням маленького загону скоро мав настати кінець. Жінки докладали всіх зусиль, але їхні сили вже були на межі. Вони не йшли, а ледве переставляли ноги.

Наступного дня вирушили на світанку. Об одинадцятій ранку показався Делегіт, головне містечко графства Велслей, що за 50 миль від Туфолда. У місті швидко знайшли коней і візок. Відчуваючи близькість океанського узбережжя, Гленарван сповнився оптимізму. Він усе сподівався, що «Дункан» справді трохи затримався і що в них ще є шанс його випередити! За добу вони мають дістатися затоки Туфолда.

Опівдні, після щедрої трапези, мандрівники вилетіли з Делегіта на кареті, запряженій п’ятьма баскими кіньми. Дорога була чудова. Долаючи шість миль за годину, карета мчала день і ніч. Спинялися лише на короткий час на поштових станціях, щоб перепрягти коней.

А на ранок усі почули рокіт Індійського океану. До тридцять сьомої паралелі залишалося тільки обігнути затоку. Саме в тому місці Том Остін мав чекати експедицію.

Мандрівники вдивлялися в океан, намагаючись угледіти «Дункан». Та нічого не було видно. Вода й небо зливались на видноколі, і на широкому океанському просторі не видно було жодного вітрила.

Та члени експедиції ще мали надію, що Том Остін вирішив стати на якір у затоці Туфолда, бо океан був дуже неспокійний.

– До Ідена! – скомандував Гленарван.

Карета повернула, огинаючи берегом затоку, і помчала до невеличкого міста Іден, що було за п’ять миль звідси.

Кучер зупинив коней біля маяка, що показував вхід у порт. На рейді стояло кілька суден, та на жодному з них не майорів прапор Малькольма.

Гленарван, Джон Манглс і Паганель повистрибували з карети й побігли до митниці. Вони розпитали у службовців і переглянули відомості про прибуття кораблів за кілька останніх днів. За минулий тиждень жодне судно не входило ні до затоки, ні до порту.