Жуль Верн - Діти капітана Гранта

Майор закінчив розповідь. Усі сиділи мовчки, обдумуючи почуте.

– Отже, Айртон завів нас сюди, щоб пограбувати й убити? – заговорив блідий од гніву Гленарван.

– Саме так, – відповів майор.

– І ця зграя вистежує нас від самої Вімерри, шпигує за нами, очікуючи на слушний випадок?

– Так.

– Виходить, цей мерзотник – не матрос із «Британії»? Він привласнив собі ім’я Айртона, вкрав його договірну книжку?

Усі звернули погляди на Мак-Наббса: адже він напевне вже мав власну думку стосовно цього.

– На мою думку, у цій темній історії вірогідне таке, – відповів майор із властивим йому спокоєм у голосі. – Цю людину і справді звуть Айртон. Бен Джойс – його прізвисько. Немає сумнівів, що він знав Гаррі Гранта і був боцманом на «Британії». Правдивість цих фактів підтверджують не лише слова Айртона, а й розмова каторжників, яку мені вдалося почути. Тож годі, на мою думку, блукати серед непотрібних припущень, а визнаймо, що Айртон і Бен Джойс – одна й та сама особа. Матрос із «Британії» очолив зграю каторжників-утікачів.

Ці пояснення майора не викликали заперечень.

– А тепер, – мовив Гленарван, – скажіть мені, в який спосіб і чому боцман Гаррі Гранта опинився в Австралії?

– У який спосіб? Не знаю, – відповів майор. – Та й поліція знає не більше за мене. Чому? Теж не можу відповісти. У цьому криється певна таємниця, яку можна буде розгадати лише з часом.

– Поліція навіть не підозрює, що Айртон і Бен Джойс – одна й та сама особа, – зауважив Джон Манглс.

– Маєте рацію, Джоне, – сказав майор. – Це б дуже допомогло слідчим.

– Мабуть, цей нещасний найнявся на ферму Падді О’Мура, маючи лихий намір, – мовила Гелена.

– Поза всяким сумнівом, – відповів Мак-Наббс. – Він намірився скоїти щось жахливе з ірландцем, аж тут йому випало дещо цікавіше. Випадково доля звела його з нами. Він почув розповідь Гленарвана про загибель «Британії» і, як людина рішуча й зухвала, одразу вирішив цим скористатися. Організували експедицію. Біля Вімерри він зустрівся з одним із членів банди, ковалем із Блек-Пойнта, і, підкувавши Гленарванового коня, вони дали бандитам змогу вистежити нас по сліду підкови з трилисником. За допомогою отруйної рослини Бен Джойс вигубив один по одному наших биків і коней. Зрештою завів нас у болота Снові й віддав до рук каторжників.

Майор висвітлив минуле Бена Джойса і показав негідника таким, який той був – зухвалим і небезпечним злочинцем. Його таємні наміри викрито, і це вимагало від Гленарвана щонайбільшої пильності. На щастя, розбійника викрито, і він уже не такий страшний, як зрадник.

Та з цих майорових міркувань випливав ще один висновок, який досі нікому не спав на думку, крім Мері Грант. Джон Манглс раптом помітив її бліде обличчя і розпуку, що раптом охопила її.

– Міс Мері! Міс Мері! Ви плачете! – скрикнув він.

– Ти плачеш, моя дитино? – спитала співчутливо Гелена.

– Батьку мій, батечку! – тільки й спромоглася прошепотіти бідолашна дівчина.

Та кожен одразу ж збагнув причину її горя, зрозумів, чому з очей Мері полилися сльози.

Викриття Айртона знищило всі надії знайти Гаррі Гранта. Каторжник, аби затягти Гленарвана вглиб країни, вигадав загибель корабля. Майор Мак-Наббс чув, як про це з певністю казали поміж себе бандити. Ніколи «Британія» не розбивалась на підводних скелях затоки Туфолда! Ніколи Гаррі Грант не ступав ногою на Австралійський суходіл!

Це вже вдруге довільне тлумачення документа штовхало експедицію на хибний шлях.

Пригнічені горем юних Грантів, супутники стояли, занурені у похмурі думки. Роберт плакав, пригорнувшись до сестри. Паганель бурмотів із досадою:

– О, фатальний документе! Тяжкі випробовування ти посилаєш на голови дюжини порядних людей!

І шанований географ у відчаї так гамселив себе кулаком по чолу, наче прагнув розколоти собі череп.

Тим часом Гленарван вийшов до вартових Вільсона й Мюльреді. Глибока тиша панувала в долині між річкою й узліссям. Темні густі хмари пливли небом. У цьому мовчазному заціпенінні природи будь-який звук пролунав би чітко й голосно, а тим часом навкруг не було чути жодних підозрілих звуків. Напевне, Бен Джойс із бандою вже був далеко звідсіль, бо пташки весело пурхали у нижніх гілках дерев, кілька кенгуру мирно обскубували молоді пагінці, а казуари довірливо повисували голови з-за високих чагарників – усе свідчило про відсутність людини у цій мирній глушині.

– Ви нічого не чули, нічого не помітили непевного за останню годину? – спитав Гленарван у матросів.