Жуль Верн - Діти капітана Гранта

– Он вони! – вигукнув Джон Манглс і кинувся у високі зарості гастролобіуму, в яких не помітиш і череди тварин.

Гленарван, Мюльреді та Айртон побігли за ним і остовпіли: двоє биків і троє коней лежали на землі, мов уражені громом, подібно до тих, що загинули раніше.

Лорд і його супутники перезирнулись, а Вільсон не стримався і грубо вилаявся.

– Нічого не вдієш, Вільсоне, – сказав Гленарван, ледь стримуючись. – Айртоне, відведіть уцілілих коня й бика. Тепер їм удвох доведеться рятувати нас.

– Коли б фургон не загруз у болоті, – мовив Джон Манглс, – то ця пара тварин помаленьку дотягла б його до узбережжя. Треба за всяку ціну визволити цей клятий віз.

– Ми спробуємо це зробити, Джоне, – відказав Гленарван. – А тепер повернімося до табору, там, мабуть, усі стривожились через нашу відсутність.

Айртон зняв пута з бика, а Мюльреді – з коня, і всі рушили звивистим берегом річки до табору.

За півгодини Паганель і Мак-Наббс, Гелена й Мері Грант дізналися про смерть тварин.

– Дуже прикро, Айртоне, що ви не підкували всіх тварин, коли ми переходили Вімерру, – не витримав майор.

– Чому, сер? – спитав Айртон:

– Бо ж із усіх коней залишився живий лише той, якого перекував ваш коваль!

– А й справді, – сказав Джон Манглс, – дуже дивно!

– Це просто випадковість, не більше, – відповів боцман, пильно глянувши на майора.

Мак-Наббс стиснув уста, наче змусив себе затримати слова, які крутилися на язиці. Гленарван, Джон Манглс і Гелена чекали, що майор продовжить свою думку, але той мовчки попрямував до фургона, який оглядав Айртон.

– Що він мав на увазі? – запитав Гленарван у Джона Манглса.

– Не знаю, – відповів той. – Але майор не кидає слів на вітер.

– Правильно, Джоне, – сказала Гелена. – очевидно, Мак-Наббс у чомусь підозрює Айртона.

– Підозрює? – стенув плечима Паганель.

– Але в чому? – здивувався Гленарван. – Невже він вважає, що Айртон здатний убити наших коней і биків? Навіщо? Хіба боцманові інтереси не збігаються з нашими?

– Маєте рацію, мій любий Едуарде, – сказала Гелена, – і я додам, що від початку нашої подорожі боцман не раз доводив нам свою відданість.

– Поза сумнівом, – озвався Джон Манглс. – Але я мушу довідатися, що мав на увазі майор.

– А чи не вважає він, що боцман у змові з каторжниками? – прохопився Паганель.

– Якими каторжниками? – спитала Мері Грант.

– Месьє Паганель щось переплутав, – квапливо відповів Джон Манглс. – Він же сам знає, що в провінції Вікторія немає ніяких каторжників.

– А й справді! – вигукнув Паганель, намагаючись виправити свою помилку. – Мелю казна що! Які каторжники? Та їх зроду не було в Австралії! До того ж варто їм лише зійти на берег, і вони миттю перетворюються на порядних людей. Клімат! Знаєте, міс Мері, клімат змінює…

Бідолаха вчений, намагаючись виправити ситуацію, загрузав, подібно до фургона – дедалі глибше. Леді Гелена не зводила з нього очей, що геть позбавляло його самовладання. Гелена помітила це і, щоб не бентежити географа, пішла з Мері до намету, де містер Олбінет готував сніданок за всіма правилами кулінарного мистецтва.

– Це мене слід заслати на каторгу, – засоромлено мовив Паганель.

– От-от, – відповів йому Гленарван.

Незворушно-серйозний тон, яким відповів Гленарван, ще дужче засмутив поважного географа, а лорд із Джоном пішли до фургона.

Айртон із матросами намагався витягти фургон. Запряжені бик із конем рвали вперед із усіх сил. Здавалося, ось-ось тріснуть хомути. Вільсон і Мюльреді підштовхували колеса, а боцман вигуками й палицею підганяв тварин. Та важкий фургон не рухався. Глина тримала його, наче цемент.

Джон Манглс наказав полити глину водою, щоб вона розм’якла. Та марно: фургон не зрушив з місця. Після нових безуспішних зусиль люди й коні полишили марну працю. Залишалось тільки розібрати фургон, але для цього бракувало потрібних інструментів. Лише Айртон не здавався, будь-що прагнучи подолати цю перепону, й заходився знову тягти, аж поки його не спинив Гленарван.

– Годі вже, Айртоне, годі, – сказав він. – Пожалій коня й бика – вони ще знадобляться, адже загону доведеться йти пішки. Кінь везтиме жінок, а бик – провізію.

– Так, сер, – відповів боцман і став розпрягати змучених тварин.

– А тепер, друзі, – додав Гленарван, – повернімось до табору та обміркуймо, що нам робити далі. Зважимо, на що нам слід сподіватися і чого остерігатися, та ухвалимо якесь рішення.

Підживившись після важкої ночі нехитрим сніданком, мандрівники почали раду. Кожен мав висловити свою думку.