Жуль Верн - Діти капітана Гранта

Толіне мовчки взяв книгу і став уважно її розглядати, недовірливо похитуючи головою та не наважуючись засунути її до кишені.

Тим часом зовсім стемніло. Була десята вечора. Час уже подумати про відпочинок.

Роберт запропонував своєму другу Толіне половину свого ліжка; маленький тубілець погодився.

А наступного ранку наші подорожні виявили, що австралійського хлопчика вже й слід прохолов.

Чи то він намагався якомога швидше дістатися рідного краю, чи його образив сміх Паганеля, бозна. Та Гелена, прокинувшись, знайшла у себе на грудях свіжий букет мімоз, а Паганель виявив у кишені своєї куртки «Географію» Семюеля Річардсона.

1814 року сер Родерік Імпі Мерчісон, нині президент Королівського географічного товариства в Лондоні, під час вивчення гірського пасма, що простягається з півночі на південь уздовж узбережжя Австралії, дійшов висновку, що воно надзвичайно подібне на Уральський гірський хребет.

А оскільки Уральський хребет золотоносний, то геолог припустив, що коштовний метал можна знайти і в австралійських горах. І він мав рацію. Справді, через два роки Мерчісону з Нового Південного Уельсу надіслали зразки золотої руди. Тоді він зібрав чималий гурт корнуельських рудокопів у золотоносні райони Нової Голландії.

І щойно поширилися чутки про перші золоті знахідки, як до Південної Австралії з усенького світу стали прибувати золотошукачі: англійці, американці, італійці, французи, німці, китайці.

Та лише 3 квітня 1851 року Гаргревс відкрив надзвичайно багаті родовища руди. Так виникло місто Офір, яке швидко розросталося.

Доти нікого не цікавила провінція Вікторія, а тим часом саме їй судилося перевершити за багатством своїх родовищ інші провінції.

Через кілька місяців, у серпні 1851 року, в провінції Вікторія були знайдені перші самородки, і незабаром у її чотирьох округах – Балларат, Овенс, Бендіго і горі Александр – виникли великі копальні. Тут усюди була руда, але на річці Овенс добуванню перешкоджали ґрунтові води, у Баллараті підприємці часто помилялись із розрахунками через нестабільність покладів золота; у Бендіго роботу ускладнював кам’янистий ґрунт, і лише на горі Александр усі умови сприяли видобутку золота. Його оцінювали по 1441 франку за фунт – найкраща ціна на всій земній кулі.

Саме сюди привела тридцять сьома паралель гурт людей, що шукали капітана Гранта.

Весь день 31 грудня мандрівники їхали дуже нерівною дорогою, що вкрай змучила коней і биків. Нарешті надвечір вони побачили округлі вершини гори Александр. Але це ще не був район золотих копалень. Лише наступного дня, в перший день 1865 року, важкі колеса фургона заскрипіли по дорогах золотоносного краю.

Жак Паганель і його супутники були в захваті від знаменитої гори. Сюди стікалися орди авантюристів, злодіїв і чесних людей. Золота лихоманка набула форми епідемії, стала такою ж заразною, як чума. Скільки людей полягло тоді від неї!

Ремесло дигера, копача, стало найпопулярнішим. Дехто з трудяг гинув од неймовірно виснажливої праці, але були й такі, хто збагачувався при першому ж ударі заступа. Про невдах мовчали, про щасливців чутки ширилися світом.

Незабаром потоки авантюристів заполонили береги Австралії. Лише за останні чотири місяці 1852 року до Мельбурна прибули 54 тисячі емігрантів – армія. Та армія без вождя недисциплінована. Армія без перемог прирівнюється до мародерів.

У перші роки цього божевільного сп’яніння навколо панував неймовірний безлад; проте англійці, з властивою їм заповзятливістю, зайняли панівну позицію. Тубільна поліція і жандармерія перестали захищати інтереси грабіжників і стали на бік чесних людей. У 1852 році відбувся переворот. Відтоді спливло тринадцять років, і нині видобування золота здійснювали за суворим регламентом. Подекуди копальні були вичерпані до дна, адже з 1852 по 1858 рік золотошукачі видобули з глибин вікторіанських копалень золота більш ніж на 63 мільйони фунтів стерлінгів. У зв’язку зі скороченням видобування золота значно зменшився потік емігрантів.

Об одинадцятій мандрівники вже були в самому серці копалень. Тут виросло справжнє місто із заводами, банками, церквами, казармами, котеджами і редакціями газет. У цьому місті навіть був театр, де місця коштували по десять шилінгів, і на ці місця завжди були охочі. У театрі йшла п’єса «Франциск Обадіа, або Щасливий копач». Розв’язка її така: герой, що вже втратив надію знайти золото, при останньому ударі заступа натрапляє на небувалої величини самородок.