Владислав Крапивін - Тінь Каравели

«А ще клізмою обзивався, — зраділо зауважить Лапін. — Сам ти…»

«Даремно тільки чекали, — похмуро скаже Диркнаб. — Краще б не базікав».

Коли б я просто пообіцяв… Але ж я чесне спартаківське дав! Вони ж усі зневажатимуть мене як дезертира! Тільки Майка, певно, жалісливо дивитиметься. Та ще, може, Южко. Ні, Южко не буде. Як він захоплено дивився, коли я перебив об млі о меч! А тепер я перед ним просто хвалько. І чого мені заманулося меча ламати? Чванько нещасний! Навіть згадувати соромно. Тільки ногу забив…

Я брів уздовж води, все ще позираючи по боках і сподіваючись на диво. Але див не буває. Я вже зрозумів, куди вони вирушили. На інший берег, на Жовтий мис. Он на той пагорб, за кілометр звідси. Там біля берега дрібний, найчистіший пісок, а один зі схилів заріс черемхою. Ягоди у неї великі, мало не з вишню завбільшки, а з гілок виходять чудові луки. Бипа про це недавно казав.

При згадці про Бипу мені стало зовсім сумно. Що він про мене думає? Певно, віддасть назад ремінь, от і все. Навіщо йому мої подарунки? Навіщо йому я? Там, на мисі, йому добре з хлопцями. Без мене…

Я здогадувався, що вони переправилися на той бік у великому перевізному човні. А зараз човна хіба дочекаєшся? Він у цей час іде вниз: перевозити робітників шкіряної фабрики. Та й за квиток треба п'ятдесят копійок платити, а у мене — ні копійки.

Я ліниво побрів до перевозу. Причальний пліт був порожній. Я грудьми ліг на бильця з облупленим рятувальним кругом і почав дивитися на воду. У жовтій воді табунами ходили мальки.

Навіть цим безтямним малькам було набагато краще, ніж мені: вони були всі разом. Я відвернувся. Що це?

З іншого боку плота до билець був прибитий залізний лист з правилами для пасажирів. Ніхто вже не міг прочитати ці правила, бо від постійних бризок залізо стало брудно-бурим і рядки злилися з іржею. І от на цьому листі я побачив яскраві, косо надряпані крейдою слова:

Я хоч де, хоч коли одразу зміг би впізнати ці літери! Оце «И» навпаки і «т» хрестиком! Так писала Манярка. Не встигла дописати — затягли у човен. «Ми тебе чека…»

Я мало знову не пустив сльозу, вдруге за цю годину. Від образи і злої безпорадності. Та не пустив, бо побачив невеликого човна. Хлопчина у міліцейському кашкеті ліниво гріб неподалік від берега.

— Гей! Перевези! — закричав я мов навіжений. — Ну, перевези! Гей!

Він підняв козирок, глянув на мене, відвернувся і знову замахав веслами.

Пам'ятаю, що я кричав йому найобразливіші слова і погрожував кулаком.

Ну що йому було перевезти мене? Довго хіба? Річка обміліла до серпня і стала зовсім не широкою. Той берег — ось він. Метрів сто якихось. А до плотів, які впритул біля берега, — ще ближче.

Сто метрів — це хіба багато?

Коли ми ходили на водну станцію заводу «Механік», я пропливав там п'ятдесят. Правда, поряд була кромка басейну й хлопці. Але ж я за кромку не хапався і на допомогу не кликав. І навіть не дуже втомився. Якби захотів, міг би ще проплисти…

«Не дурій», — сказав у мені дорослий зляканий голос.

«Не буду», — квапливо погодився. Бо й сам злякався своєї відчайдушної думки.

Та все-таки… Як би це було чудово!

Я підійшов би до них недбалою, ледь втомленою ходою і сказав би:

«Не могли вже трохи почекати…»

Вони витріщили б очі:

«Ти звідки? Через міст біг?»

«Через міст? Та звичайно! Цілих сім кілометрів! І все бігом. Бачите, аж упрів, увесь мокрий…» І почав би діловито викручувати на собі труси.

І тоді Майка сказала б: «Плив? Божевільний!» — і всі подивилися б так само, як у дворі, коли я переламав меч. А Диркнаб для порядку пробурчав би:

«Ще раз попливеш сам — матимеш по шиї… Спочатку запізнюється, а потім у чемпіони лізе».

«Я ж через діло запізнився. Там одна людина приїхала, друг вашого Віктора. Все про вас з Маняркою роапитував. От я й затримався».

І знову стало б усе добре!

Я розумів, що жовта річкова вода ніби змила б з мене всю гіркоту невдачі, всю зневагу друзів.

Але який з мене плавець! Адже місяць тому я ледве тримався на воді.

Я пішов з плоту. Роздягнувся. Сховав одяг у сухій глинистій щілині серед бур'яну. Я ще анітрохи не вірив, що всерйоз попливу через річку. Але щось мене штовхало до води.

Я увійшов по коліна. І вода вперше за все літо здалася холодною.

«Стій, що ти робиш! Не треба».

«Я тільки спробую».

«Не корчи із себе дурня! Сто метрів — не п'ятдесят! І тут не басейн. Тут течія».

«Ну й що? Я ж не проти течії. Нехай несе. Мені б тільки на той берег…»