Владислав Крапивін - Тінь Каравели

— Не хвилюйтеся, — добродушно сказав чоловік. — Коли перебивають перенісся, людина втрачає свідомість. Це штука серйозна. Я на таких речах трохи розуміюся.

Він сидів біля вікна, і я не одразу розгледів його. Потім він підійшов, обережно торкнув великим шорстким пальцем нещасний мій ніс і сказав:

— За два дні все минеться.

Я дивився на нього знизу вгору. Це був великий, повний чоловік, майже лисий, з круглим обличчям і хорошими світлими очима. На вилозі піджака був у нього пригвинчений орден Вітчизняної війни. Піджак був новий, а орден потертий, з відбитим куточком емалі. (Я згадав, що на батьковому такому ж ордені, який нам прислали, теж був відбитий емалевий куточок. Він відколовся, коли батько впав на бруківку. В тому місті.)

— Але дивіться, як напухло! Це жахливо, — сказала мати, трохи заспокоївшись.

Я вирішив образитися:

— Що жахливо? Хіба я винен?

— Усе жахливо! — відрізала мати. — Те, що ти кожного дня з'являєшся у синцях і подряпинах. Те, що я постійно боюся, аби ти не зламав шию. Те, що у тебе дикий вигляд. Що про тебе подумає незнайома людина?

Ну, що подумає? Здається, незнайомець не думав нічого поганого.

З цікавістю позирав на моє озброєння.

— Знімай все залізо і лягай, — наказала мати. — Я зроблю компрес. Швидко.

Я знав, що не можна сперечатися, якщо мати береться за лікування. Гірше буде.

Довелося лягти на ліжко догори носом, і мати почала обмивати його кип'яченою водою, а потім обкладати змоченими ватками. Рідина на ватках була холодна і огидно пахло лікарнею.

Ходики на стіні тим часом цокали і цокали. І до шостої години залишалося нарешті тільки п'ять хвилин. Якраз, щоб добігти до кіно.

— Мам, все, — бадьоро сказав я і підхопився.

— Що значить «все»? Хто тобі дозволив встати?

— Вже зовсім не болить!

— Це нічого не значить. Може бути внутрішній крововилив.

— Мамо, — сказав я якомога переконливіше, — нічого не може бути. Мене хлопці чекають. Я ж обіцяв.

Мати дуже здивувалася:

— Що? Чекають? Хлопці? І ти гадаєш, я тебе кудись відпущу, поки з носом не буде все гаразд?

— Ма-мо!

— Негайно лягай.

Довелося вживати відчайдушних заходів. Не дуже це гарно, та нічого не вдієш. Я постарався заплакати.

— Марно, — сказала мати. — Не витрачай сил. Я чудово знаю, коли ти плачеш по-справжньому.

Я заревів по-справжньому.

— І не соромно? — запитала мати. — Як дівчисько! При сторонній людині. Знаєш, хто це? Фронтовий друг Віктора. Славиного брата. А ти розрюмсався.

Від здивування я перестав плакати і крізь мокрі вії глянув на гостя. Виявляється, це не материн знайомий, не працівник редакції, а фронтовий товариш Диркнабового брата!

Я невиразно пам'ятав Віктора, він приходив іноді до Тані. Це був худенький, невисокий хлопчина, трохи старший від нинішнього Славка. А товариш його он який великий. Лисий. Зовсім дорослий.

Але ж це дійсно був справжній фронтовий товариш. Він подивився на мене розуміюче й неквапно заговорив:

— Ми були з Віктором в одному взводі… А потім я шукав, хто у нього залишився. Мати, брат, сестричка… Ось, приїхав спеціально, а їх немає вдома. Зайшов до вас. Думаю, сусіди знають… А де ж Славко?

Ось він, порятунок!

Я, з докором позираючи на матір, повідомив, що Славкова мати на чергуванні в депо, а Славко і Манярка чекають мене під годинником. Дуже чекають. Я дав слово честі. А якщо не встигну, вони підуть на річку без мене, і ніхто їх не знайде до самого вечора, бо берег великий і затишних місць на ньому ціла тисяча.

І ніхто не скаже їм, що приїхав фронтовий друг їхнього старшого брата! Мати зніяковіла.

— Справді… — сказала вона. — Вибачте мені. Я так перелякалася, що зовсім не подумала. Звичайно, треба їх покликати. Тільки не було б крововиливу…

Про те, що крововиливу не буде, я крикнув уже з-за дверей.

Ух, як я мчав! Перехожі стрибали з тротуарів, щоб я не врізався у них. І дивилися услід. Але даремно я так біг. Хлопців під годинником уже не було.

І на березі їх не було.

Я пройшов від пристанського спуску до водної станції і назад. Інші, незнайомі хлопці хлюпалися у жовтуватій від глини воді, інші загорали на піщаних п'ятачках і лужках, стрибали і веселилися на схилах серед полинових заростей.

Мені стало так сумно, ніби я в незнайомій країні опинився. Немов ніколи вже не зустрінуся з друзями.

Я, звісно, зустрінуся. Цього ж вечора. Але що я їм скажу? Як я виправдаюсь?

«Клямпик, — презирливо кине Толя. — Не пустили дитинку з дому». І я не зможу відповісти йому, як слід, і він не злякається мене, бо в інших хлопців не буде до мене співчуття.