Владислав Крапивін - Тінь Каравели

— Та що він, цей Хрищ…

Вдома я віддав Бипі книжку. Він її потримав перед собою, шморгнув носом і хрипкувато сказав:

— Та добре вже… Ти її бери, якщо тобі її треба. Якщо подобається.

Я спантеличено закліпав очима.

— Як «бери»?

— Ну, так… На пам'ять.

— Хіба виїжджаєш кудись?

— Та ні. Просто так. Коли тобі її треба…

Мені її не так-то вже й треба було зараз. Я її запам'ятав від початку до кінця. Але я не сказав цього. Бипа… Як він сказав: «На пам'ять»… А тоді от взяв і поставив у магазині в свою чергу. А ще раніше ні сіло ні впало заступився за мене перед Вовою Вершиніним… Я взяв книжку:

— Спасибі, Бипо. Я їй нові обкладинки зроблю.

— Якщо хочеш, я тобі ще товсту книгу принесу. З назвою «Собор Паризької богоматері». Тільки я ще її не читав. Прочитаю і принесу.

І чому я досі думав, що Била некрасивий? У нього були такі гарні коричневі очі. Як у доброго коня. Ви не смійтеся. У коней дуже ласкаві й красиві очі.

І взагалі обличчя у Бипи було добре. Чому хтось вигадав, що він хуліган?

Він зняв ремінь, обмотав навколо пряжки.

— На. Поносив я… Хороший ремінець. Хрищ усе підмовляв помінятися на ножик. Ну, я кажу: «Котися ти, чого причепився…» Що я, пришелепкуватий, чи що, мінятися, якщо не мій ремінь…

Не вміли ми говорити один одному хороші слова. А так захотілося мені сказати Бипі щось хороше. І я сказав:

— Ну, ти тоді… носи вже його ще. Назовсім. У мене й так штани не спадуть. Та ти не думай, що це я через книжки. Це я просто так…

І таку свою дорогоцінність я віддав зараз легко й радісно, тому що Бипа мені подобався. Я тільки додав ще:

— Ти гляди не міняйся з Хрищем на ножик.

І Бипа знову сказав:

— Що я, пришелепкуватий?

І ми вийшли з дому і пішли по гарячій від сонця вулиці.

— Ти приходь завтра, — запросив я. — Знаєш, який бій буде! Як у книжці. Ніби все насправді. Прийдеш?

— Угу, — відказав він.

Він прийшов, коли ми готували до бою арену: обкладали цегляними уламками круг на землі і посипали землю тирсою. Тирсу Манярка потай вигрібала з хиткої призьби нашого флігеля і приносила в пелені.

Петько Лапін вирівнював цегляний круг. Він закінчив роботу, випростався і головою зачепив Манярку: вона проходила повз нього. Тирса зметнулася жовтою хмарою і з голови до ніг обсипала Петька.

Петько люто верескнув, затрусив головою і хотів луснути Манярку.

— Ти! — сказав я. — Не чіпай.

— Чого «ти»! Чого «не чіпай»? — закричав Петько. — А чого вона тирсою обсипає! Обсипати можна, а чіпати не можна, так? Заступаєшся за наречену!

— Дурень ти, — сказав я. — Як розлютишся, одразу всілякі нісенітниці верзеш. Минулого разу ми з Майкою, коли грали, тебе на сходах у полон взяли, і ти одразу закричав, що Майка — моя наречена. А зараз — Манярка. Я ж не турецький султан, щоб стільки наречених було.

— Не султан ти, а дівчачий пастух, — заявив Петько.

Я сказав, що він клізма і голова у нього редькою догори. Петько перестав витрушувати з-за коміра тирсу і повідомив, що зараз покаже мені «редьку».

— Покажи краще мені, — втрутився Бипа й неквапно розправив плечі. — А то Владик маленький, а ти он яка голобля.

— Нічого, Било. Я з ним сам, — сказав я.

Диркнаб наказав нам закінчувати сварку і запитав, чи будемо ми, врешті-решт, грати чи ні. Ми сказали, що будемо. Тільки Бипа відмовився:

— У мене меча немає і щита. Я поки що глядачем буду.

Майка і Манярка теж були глядачами. Манярка — за молодістю років, а Майка сама так захотіла. Останніми днями вона знову почала з'являтися у строкатому нарядному платті, схожому на парашут, акуратно зачесана і навіть іноді з бантом. Я вже подумував, чи не закохатися мені знову.

— Я буду Валерія Мессала, — сказала Майка. — Буду сидіти і вболівати за Спартака.

— Ух і дістанеться тобі, коли буде повстання! — зловтішно сказав Петько.

— За що? — обурився Марик. — Вона ж кохана Спартака!

— Ну й що? Будемо ми, чи що, розбиратися? Як кинемось! Адже вона все одно рабовласниха!

— Не «рабовласниха», а «рабовласниця», — сказав Диркнаб. — Я ось тобі кинусь.

Він відмовився бути Спартаком, хоча ми його наперед вибрали.

— Хто сміливіше від усіх битиметься, той і Спартак. Ясно?

І почалася битва!

Ми зійшлися шеренга на шеренгу, здійнявши підошвами хмару тирси. Я побачив перед собою щит Диркнаба з намальованим драконом, вдарив по ньому своїм щитом, відбив чийсь меч.

Небо стало темно-червоним, у голові вибухнула гаряча бомба, і я опинився на землі.

Коли небо знову стало синім, я відчув, що мене піднімають за плечі, і сів. У голові гуло, як у нашій залізній бочці, коли Диркнаб б'є по ній стукачкою. З носа густими струменями лилася на бляшаний нагрудник темна кров.