Владислав Крапивін - Тінь Каравели

Мене знову поклали. Манярка принесла води. Намочили чиюсь сорочку, поклали на обличчя. Пам'ятаю, що я підкорявся, навіть не силкуючись нічого зрозуміти і без будь-якого страху.

Кров поступово вгамувалася. З нагрудника стерли червоні плями. Я знову сів і лише тоді довідався, що трапилося. Толик, який бився поряд зі мною, замахнувся на Вову Сазанова. Широко замахнувся. І в цьому замаху, відкинувши руку назад, рубонув мене мечем по переніссю.

Зараз він стояв такий винуватий, яким я його ніколи не бачив.

— Це він навмисне, — заявив Петько Лапін. — Він з Владиком битися боїться, а помститися кортить.

— Та що ви, хлопці… — почав Толик і тихо заплакав.

— По-моєму, це виключається, — сказав Марик. — Не міг він навмисне.

— Не міг, — погодився я. — Не реви, Толю.

— Якби він навмисне, я б йому… — суворо зауважив Бипа.

— Не треба, — сказав я.

— Дуже болить? — запитала Майка.

Я похитав головою. Боліло не дуже, тільки я відчував, що перенісся швидко розпухає.

Почали обговорювати, що робити. Одні казали, що треба піти додому і полежати. Інші стверджували, що додому йти не треба: мати перелякається, а може, всім іще й влетить за таку гру.

Гудіння в голові минулося, і я відчув себе героєм. Я був поранений у гладіаторській битві! І мені хотілося бути героєм до кінця. Я заявив, що лежати не збираюся, а краще всім нам піти викупатися, коли вже битва не вийшла. Від купання всі рани заживають.

Пропозицію вмить прийняли.

— Тільки додому збігаю, скажу, що на річку йду.

— Ти що? — здивувався Диркнаб. — І досі ще не отямився? Тебе ж із хати не випустять більше!

— Випустять. Мене мати ніколи не тримає.

— Ти на свій ніс подивися, — сказала Майка.

Я не міг подивитися на свій ніс. Крім того, у нас з матір'ю була залізна домовленість: якщо йду купатися, повинен попередити. А втім, я сподівався, що мати пішла до знайомих, і я просто залишу їй записку.

— Ви йдіть, — твердо сказав я. — Зачекайте мене біля кіно, де годинник. До шостої. Я прийду, от побачите.

Недавно гудок у депо просигналив пів на шосту, і у мене було хвилин з двадцять.

— Не прийдеш же, — сумно сказав Бипа.

У мені все ще вирував геройський дух. Я взяв за кінці свій меч і з розмаху перебив об коліно (меч був з тріщиною від удару об Диркнабів щит, і я його не шкодував). Ногу я забив здорово, але гордо випростався і підняв у руках уламки.

— Ось! Чесне спартаківське, прийду!

Мені здавалося, що так присягалися гладіатори.

Мати була вдома. Вона з кимось розмовляла, це я почув ще за дверима.

Спочатку я вирішив, що у нас Сергій Едуардович, він іноді заходив. Але ні, голос у співбесідника був незнайомий.

До мене долинуло закінчення речення:

— … напевно, став ще більше схожий. Майже дорослий, як Віктор.

Що це за Віктор? Хто на кого схожий?

— Звичайно, — сказала мати. — Хоча, правду кажучи, Віктора я не дуже пам'ятаю. Тобто пам'ятаю, як він голубів ганяв, як грався з моєю дочкою, а от уявити собі обличчя, голос уже важко…

— Так… — зітхаючи, сказав співбесідник. — А я от уже не забуду…

— Ще б пак… — озвалася мати.

Підслуховувати негарно. Але ж я й не підслуховував навмисне. Я просто стояв перед дверима й боявся приголомшити матір виглядом свого носа.

Мати продовжувала розмову:

— А Славка я добре знаю. Він у тутешніх хлопчаків ніби командир. Я навіть рада, що мій син завжди з ним грається. Якось спокійніше на душі.

— Хороші товариші — велика справа, — сказав чоловік.

— Звісно. І добре, що саме Славко — заводій у нашому дворі. Він розсудливий і не хуліган. Адже бувають серед великих хлопців такі, що підійти страшно.

— Бувають… — погодився незнайомець.

— А втім, за свого Владика я спокійна, — сказала мати, і в голосі її вчувалася погордлива нотка. — На нього хулігани не вплинуть. Є в нього, знаєте, така природжена інтелігентність.

У цю мить з мене з'їхав наплечник і загримотів по підлозі. Ховатися стало неможливо. Я штовхнув двері, сказав «добридень» і намагався одвернути носа від світла, щоб мати не помітила.

Та хіба від неї приховаєш!

— О-о-о! — з глибоким стогоном сказала мати. — О-о-о! Що це таке?

Мій розтерзаний вигляд, бляшані лати, кудлата голова і, головне, розпухле, з синцями перенісся ніяк не пов'язувалися зі словами про природжену інтелігентність.

— Що з твоїм носом? — трагічним голосом запитала мати, і очі її округлилися.

— Стукнувся…

— Ти з глузду з'їхав! Тобі напевне перебили перенісся!