Карта зробила куточок схожим на каюту. І всі океани, всі землі були перед нами.
Наступного ранку Павлик не пішов до школи. Не тому, що застудився. З ним нічого не трапилось. Але щоб просушити як слід валянки, Павлик запхав їх за грубку, а вона виявилася надто гарячою, і один валянок обгорів. У нього обвуглився бік і продірявилась п'ята.
Виявилася ця біда вранці. Я почув, як тітка Ганна за стінкою розпачливо галасує:
— Паразит ти безмозкий, нема на тебе ніякої погибелі! Не міг ти сам згоріти біля тієї грубки! Що ж воно коїться на світі!
Потім почулися удари, схожі на віддалене гупання барабана. Я довідався потім, що то тітка Ганна з великої досади лупцювала любесенького сина обгорілим валянком межи плечі. Та й справді, як тут було не розстроїтися? Інших валянків у Павлика, звісно, не було. Їх треба було купляти чи вимінювати на товкучці. Щоб купити — зайві гроші потрібні. А щоб вимінювати… Ну, на що виміняєш? Найчастіше міняли на хлібні картки. Але ж тоді з голоду зовсім завиєш.
Проте лупцюй не лупцюй, біді не зарадиш. До того ж після кожного удару валянок викидав хмари ядучого коричневого пилу. Тітка Ганна закашлялась, шпурнула залишки валянка під ліжко й пішла на роботу. Дверима грюкнула так, що аж будинок захитався і довго дзенькав шибками, а наш старий самовар крякнув і осів на один бік.
Павлик залишився вдома. Я позаздрив такій його удачі й поплентався до школи сам, бо повторити свій трюк з кашлем не наважився. Коли я повернувся, Павлик зустрів мене на порозі. Сказав нетерпляче:
— Ходімо, покажу щось…
У кімнаті на чорній клейонці столу лежала знайома мені літня іспанка з китичкою. Точніше кажучи, не лежала, а стояла сторчма, ховаючи під собою щось загадкове.
Павлик озирнувся на мене і підняв іспанку за ріжок. Підняв обережно, ніби там сидів дивовижний метелик і він не хотів, щоб той метелик одразу полетів.
Він не летів. Він виявився білим корабликом.
Кораблик був намальований на папері, вирізаний і тримався на маленькій підставці. Тобто мені спершу здалося, що він намальований, а потім я розгледів, що це друкована картинка.
Були у кораблика круглі борти, висока візерунчаста корма, туго напнуті вітрила різних розмірів і форм. Найменше вітрило прилаштувалося під задьористо піднятим бушпритом.
Дивовижний був кораблик — весь наповнений вітром.
Павлик ласкаво сказав:
— Каравела… Ось вона яка.
Так з'явилася у нас каравела.
Власне, не сталося нічого незвичайного. Просто Павлик почав від нудьги порпатися у старих журналах і знайшов в одному малюнок з корабликом. Він безжалісно вирвав аркуш, наклеїв вареною картоплею на шмат картону й дуже акуратно маленькими ножицями вирізав каравелу. Потім укріпив її на підставці з розрізаної навпіл картоплини.
А вдень він показав каравелу мені. От і все.
Але ми обидва розуміли, що це не все. Тому що дуже хотілося незвичайного.
— Ходімо, — сказав Павлик.
Ми пролізли за карту, в нашу «каюту». На тумбочці замість старої електроплитки з чайником стояла стара лампа без абажура. Вона рівно і неяскраво освітлювала строкаті землі й сині океани. Без лампи тут було б темно: адже в грубці не топилося.
Павлик подивився на мене з якоюсь дивною посмішкою — трохи ніяковою і м'якою.
— Океани є, — сказав він. — Моря є… Так, Владику? Можна плавати, де хочеш…
Було тихо. За вікнами далеко прогув паровоз. Скреблася за шафою стара, всім знайома миша. Ледь чутно дзвеніла у лампочці розжарена волосінь. Я мовчки. поставив на долоню каравелу і підніс її до карти. Вона опинилася в Охотському морі.
— Кепське місце, — напівголосно сказав Павлик. — Японці, підводні човни.
Я кивнув і, хитнувши долонею, повів каравелу до виходу в океан, тримаючись біля берегів Камчатки. Так почалося Плавання.
Утомлювалась рука. Нило плече, замлівала кисть. Адже плавання тривало довго, і весь цей час доводилося тримати кораблик біля карти. У піднятій долоні.
Звичайно, можна було зробити інакше. Можна було карту розгорнути на підлозі, а каравелу рухати по морях, як пішака по дошці. Але ми так ніколи не робили. Чому? Важко пояснити. Ні, ми не боялися відкрити нашу «каюту» і все одно всі вечори ми були самі. Боялися іншого: якщо зробимо щось не так, як спочатку, зникне радість гри. Ця радість, забарвлена легким відблиском таємниці й пригод, вимагала багато чого, їй потрібен був тихий шелест розвішеної карти, потріскування вогню, похитування долоні, на якій стоїть каравела. І навіть ниюча втома в руці була потрібна. Так втомлювалися руки керманичів після довгих штормових вахт. Ми боялися щось змінити. Так бояться легким шумом сполохати лісову тишу чи неточною лінією зіпсувати хороший малюнок.
Читать дальше