Владислав Крапивін - Тінь Каравели

Що й казати, скандал був не менше восьми балів, але я вистояв у цій бурі. Я переміг.

Відтоді ніхто не заважав нам. Вечір спливав за вечором. Вони пролітали ніби в тіні великих вітрил, на яких танцювали відблиски вогню. Що це було? Спалахи гарматних залпів? Відблиски полум'я вулканів? Мерехтіння таємничих берегових вогнищ? Ледь збиралися сутінки, як білі вітрила переносили нас у синю країну бур і відкрить. І ми жили: в цій країні, поки з вулиці не чувся стукіт у двері. Довгожданий стукіт.

Так, незважаючи на радості хорошого вечора, очікування цього стуку весь час жило в мені. Воно пробивалося крізь книжкові тривоги, небезпеки і таємниці.

Відчиняв двері завжди Павлик. Він обертався, і я запитував, завмираючи:

— Чия мати прийшла?

— Твоя, — зітхав він.

Я зривався і вилітав на кухню.

Не судіть надто. Навіть справжні суворі капітани ставали маленькими в ті хвилини, коли їм доводилося зустрічати матір. Можна зрозуміти нас, хлопчаків, що росли без батьків. Мама — це було все. Мамине повернення з роботи — це була радість, про яку думали з ранку. Нехай вибачать мені вітрила й пасати, що в цю щасливу мить я забував про них. Я притискався до материного пальта, обсипаного бісером талого снігу, і мати казала завжди одне й те ж:

— Ох, Владику! Ох, і навіжена ж ти людина! Я геть крижана, ти застудишся насмерть.

І я, худий семирічний мальок з ниючими від ревматизму суглобами, завжди відповідав:

— Я? Застуджусь? Я загартований, як тисяча айсбергів!

Потім ми йшли з кухні в наш крихітний передпокій, і я допомагав матері роздягатися, поки Тетяна одноманітно ябедничала на мене.

Потім ми сідали пити чай з сахарином і кликали Павлика, тому що його мати приходила ще пізніше.

Після чаю у мене починали злипатися повіки. Невідомо, як я опинявся у ліжку. Мені снилися кораблі й скелі, об які з рівномірним гуркотом розбивалися біло-сині хвилі.

Я прокидався від цього гуркоту.

— Мамо, що це?

— Спи, маленький, — втішала вона. — Це радіо. Салют у Москві. Наші взяли ще одне німецьке місто…

Карта і каравела з'явилися у нас майже одночасно. Карта — на добу раніше.

Того дня я сидів удома, бо вранці старанно удав, що в мене жахливий кашель. Тетяна вибухнула довгою промовою, звинувачуючи мене в лінощах і обмані, але мати зітхнула і Дозволила в школу не ходити.

Отже, я ледарцював і пропустив важливу подію, яка сталася в школі.

В належний час повернувся з уроків Павлик. Оповитий морозяною хмарою, він ввалився на кухню і втягнув за собою тонкі жердини, обмотані брудним папером і марлею. Валянки його гримотіли, як відра. З них сипалися крижинки. Павлик хвицнув однією ногою, другою, і валянки зі стукотом розлетілися по кутках.

Я мовчки кліпав очима.

Павлик тим часом гордо підняв жердини, струснув їх, і переді мною з тріском розгорнулася карта півкуль. Зі стриманим торжеством Павлик виголосив:

— О! Бачив?

Я приголомшено мовчав. Перше враження було таке, ніби дивний велетень глянув на мене у синій бінокль.

Потім здалося мені у карті щось знайоме. Звісно, таких великих карт я досі не бачив, але все одно знайоме в ній було. Вона була синя і біла.

Два синіх кола на білому полі. Жовто-зелені материки з темними жилками річок тільки ледь-ледь урізноманітнювали картину.

Синій і білий кольори були головними.

Вже потім я помітив, що карта місцями протерта наскрізь, що білі краї прикрашені жовтими патьоками, що один бік відволожився і папір відклеївся од марлі, а марля одірвалася від рейок. Але в ту хвилину я стояв перед нею, як перед заморською дивиною, і чекав чогось незвичайного.

Історія карти була пов'язана у Павлика з першим плаванням і небезпеками…

Наша маленька школа займала старовинний будинок, в якому до революції жив якийсь купець. Ми вчилися на верхньому поверсі, а нижній, напівпідвальний, завжди був порожній. Восени і навесні його заливало, а взимку там було холодніше, ніж на вулиці. Всім був відомий давній порядок: навесні і восени — вода, взимку — холод. Але того дня, коли я «хворів», порядок був порушений: трапилася зимова повінь. Кажуть, лопнула якась труба.

Перші два уроки школа жила радісним очікуванням: усі були впевнені, що вона ось-ось замерзне. Тоді нижні кімнати перетворяться на чудові ковзанки. Можна буде зі свистом ганяти у слизьких валянках лункими залами, можна буде грати в «буру», ганяючи по льоду порожні каламарчики з-під чорнила.

Проте вода вперто не замерзала. Певно, на зло. Розвідгрупи таємними шляхами проникали в підвал і поверталися з кислими обличчями. До третього уроку в школі панував смуток. Тільки найвпертіші не піддалися йому. І Павлик не піддався.