Андрій Кокотюха - Небезпечна спадщина

Нехай навчального року трошки лишилося – розслаблятися все одно не треба.

Діяти Денис із Максимом домовилися ось як.

Після школи закидають речі в Бабусину хату. Потім їдуть на місце зустрічі. Причому до зупинки йдуть разом, а потім Білан сідає у перший-ліпший потрібний їм транспорт, а Черненко – у наступний тролейбус чи маршрутку, яка буде в той бік. Коли Максим буде біля «Макдональдсу», він повинен стояти спокійно і не шукати очима Дениса.

– Будь спок, – запевнив його товариш. – Я з тебе очей не спущу. Головне – аби той, хто прийде на зустріч із тобою, не второпав, що ти не сам. Я навіть думаю, що він теж з’явиться раніше, аби вирахувати тебе і переконатися, що прийшов ти сам, без супроводу.

– Теж мені – шпигунів знайшов, – скривив рота в посмішці Максим, та швидше для порядку. Він ще не звик, що в цій історії Черненко почав думати і робити правильні висновки першим. Як всяка мудра людина, Білан завжди готовий був визнати чиюсь правоту, навіть коли йому самому хочеться виглядати найрозумнішим.

– Шпигунів – не шпигунів: все одно треба тримати вуха гостро, – повчально мовив Денис. Йому, в свою чергу, починало подобатися, що цього разу він перехоплює ініціативу.

Як задумали, так і зробили.

День видався сонячним, небо – безхмарним. Пекуче, як для травня, сонце сліпило очі. Максим, тупцяючи біля «Макдональдса», роззирався в різні боки, закриваючись від променів долонею. Куди б не повернувся, сонце все одно сліпило. На дитячому майданчику було на диво тихо. Видно, за тривалі вихідні діти вже встигли награтися з батьками досхочу.

Вкотре повернувшись обличчям до виходу з підземного переходу, що біля самого автовокзалу – саме звідти чекав він появи незнайомця, – Максим раптом почув за спиною:

– Привіт, юначе!

Голос знайомий. Максим, хоч і чекав когось, та все ж таки здригнувся – надто вже з несподіваного боку з’явився шукач собак. Озирнувся, потім – розвернувся всім корпусом. Нічого особливого. Чоловік як чоловік. Вірніше – молодий хлопець. Щоправда, щось у ньому відразу відштовхнуло Максима, змусило машинально зробити крок назад. І тут же зрозумів що – запах.

Коли стоїш у серці гамірної площі та ще й у дуже теплу погоду, неприємний запах шибає в ніздрі відразу. Від молодика тхнуло так, ніби він нещодавно вийшов із зоопарку, де перед тим місяць чистив клітку з бурим ведмедем. І хоч одягнений він був звичайно – джинси, кросівки, джинсова куртка на однотонну футболку і кепка з великим козирком на голові, – запах доводив: незнайомець явно мешкає в якомусь іншому світі. Поки що не відкритому Максимом. І населеному здебільшого чотириногими.

Собаками. Так, від незнайомця в кепці пахло собаками. Запах був не надто густим, аби відштовхувати від молодика інших і змушувати озиратися перехожих. Та все ж таки достатнім для того, аби кожен, хто довго перебуває з ним поруч, відчував легкий дискомфорт.

– Ну, я тут, – молодик розплився в широкій посмішці, простягнув хлопцеві широку долоню. – Здоров ще раз. Звати мене Артур. Ти в нас хто?

– Максим, – Білан легенько потиснув простягнуту руку.

– То як, Максе, гроші з собою? Приніс?

– А де мій собака? – спитав хлопець назустріч.

– Ух, який ти розумний, Максиме, – клацнув язиком Артур. – Чудово. Значить, ми домовимося. Коротше, фото собачки приволік?

– А ви не казали…

– Правильно, – погодився Артур і знову клацнув язиком. – Думав, ти сам здогадаєшся. Коли губиться людина, її фотку в першу чергу несуть.

– Знаєте, я б на фотографії з двох собак одного віку, однієї статі і однієї породи свого навряд чи впізнав би, – впевнено заявив Білан.

– О! – Артур утретє клацнув язиком. – Такий малий, а такі золоті слова! Значить, пекінес, сучка, – Максима пересмикнуло від цього слова, хоча він знав, що воно пристойне, – три роки, кличуть Мартою. Нашийника на ній не було? Ну, знаєш, деякі собачники вказують на нашийниках кличку собачки і свою адресу…

– Знаю. Тільки на Марті такого нашийника не було.

– Гірше, – розвів руками Артур. – Та нічого, знайдемо. Днів зо три доведеться попрацювати, але звиняйте, юначе, – швидше не вийде. Тільки безкоштовно, сам знаєш, дорослий вже, нічого не… – знову «клац», і манера ця почала Білана серйозно дратувати, як і запах цього Артура.

– Та вже ж розумію, – як міг важко зітхнув хлопець, поліз до задньої кишені шкільних штанів. – Тільки знаєте, у мене не все. Ну, я принесу решту, обов’язково. Тут лише ось скільки…