Андрій Кокотюха - Небезпечна спадщина

– Звичайно. Як я вас упізнаю?

– Я сам до вас підійду. Все буде добре, вирішимо проблему, знайдемо собачку, – бадьоро відповів незнайомець, і в трубці почулися короткі гудки.

Суть розмови Максим пояснив Денисові двома словами. Той, на відміну від Білана, зовсім не збентежився і не здивувався.

– А чого ти хотів, чувак? Всяка робота робиться за гроші. Інша річ – де їх взяти? Тьотя Клава не дасть.

– Ти що, знаєш ту тьотю Клаву?

– Я бачив, як наша нещасна Таня плаче. Тітка її – сто відсотків – до печінок дістала зі своїм пекінесом. І живе мала з тіткою не з доброго дива. Так треба – і все. Ох, Максе, бачив я таких тіток. Чує моє серце: нічого тут не вигорить із грішми.

– Ну, нехай батьки малої з-за кордону присилають…

– Думаєш, так просто? Звісно, вони погодяться, тільки час усе це: туди, сюди, п’яте, десяте… Без грошей ці твої пошуковці кроку зайвого не зроблять. Бо бачать, у якому всі стані. Час на їхньому боці, січеш?

– Січу, – погодився Білан. – Не просити ж мені грошей у тата на чужу собаку? І потім, я ж не знаю, скільки такий пес коштує.

– Запитай у тітки Клави, – гмикнув Денис. – Вона скаже – мільйон. Третя частина від мільйону – скільки буде, порахуй, відміннику… Ні, тут інакше треба вирішувати. Не втягувати сюди нікого. Твій старий, до речі, вже втягнутий.

Максимові не сподобалося, як Денис раптом почав дивитися на нього. Незатишно йому стало, навіть холодок хребтом пробіг.

– Ти чого витріщився?

– Так, нічого… В тебе свої якісь гроші є? Тільки не бреши, чувак: є?

– Є, – не думаючи, кивнув Максим. – Я на ролики збираю, з вересня на жуйках, шоколадках та чіпсах економлю.

– Багато назбирав?

– Є трошки… Все одно, думаю, мало за знайдену собаку вийде.

– А ти не думай, – впевнено мовив Черненко. – Хто б на зустріч із тобою не прийшов і яку б локшину на вуха тобі не чіпляв, подібну публіку я спинним мозком відчуваю, – для переконливості Денис задер руку і поляскав себе ззаду трошки нижче плечей. – Покажеш їм живі гроші, кілька купюр – уже розмова піде. Скажеш – аванс. Ну, все, що маєш. Решту, мовляв, після успішного завершення операції.

– А ролики? – Максим не хотів цього говорити – в нього вирвалося, і про це він тут же пошкодував. Та слово все одно було сказане.

Денис примружив очі.

– Головне зараз – аби мала Таня не плакала, зрозумів? Коли все закінчиться, і вона радісно притисне знайдену Марту до грудей, нехай каже своїм батькам: треба стільки-то грошей, бо я наловила ґав. І все тобі повернеться. Згоден?

Максим Білан не був згоден з доводами Дениса Черненка. Але саме за це небажання погоджуватися йому раптом стало дуже соромно. Тому нічого не сказав, просто кивнув. Для певності – кивнув ще раз.

– Ну, молоток! – ляснув його по плечу Денис. – Завтрашня розмова вже відбудеться. І я пропоную приставити до того, хто говоритиме з тобою, «ноги».

– Тобто? – не зрозумів Максим.

– Ну, ти підеш на переговори, а я піду за тобою. Тільки мене той мужик, чи хто він там, бачити не буде. А коли ви розійдетеся, я піду за ним і спробую простежити. Цікаво мені, як ця їхня фірма збирається знайти песика. Ось це і називається «приставити ноги». Так у серіалах про поліцію говорять.

– Для чого, інтересно, за ним стежити?

– Розумний ти, Білан, – зітхнув Черненко, – але все ж таки дурненький. Ось скажи: ти з батьками за кордон відпочивати їздив?

– Було кілька разів. Туреччина, Болгарія, навіть у Єгипті мумії бачив, минулого літа.

– Твій батько туристичну путівку в спеціальній фірмі купує чи так само на Центральному автовокзалі біля «Макдональдса»?

Тепер Максим зрозумів Денисову логіку. Навіть ляснув себе по лобі – чому сам не додумався? Застряг на грошовому питанні, далі вмісту власної скарбнички просто не думав. А в Черненка голова не засмічена такими речами, між тим – простий життєвий розум.

– Молодець! – похвалив він товариша. – Якби ми зараз мали справу з нормальною фірмою, вона б зазначила в оголошенні стаціонарний міський телефон. І зустріч призначили б мені в офісі. Нехай невеличкому, зате – з конкретною адресою. Як ти там кажеш? Спинним мозком все відчуваєш? У мене, здається, теж спинний мозок запрацював. І підказує він: щось тут не зовсім чисто.

– Якщо й зовсім нечисто, – буркнув Денис.

Задзвонив телефон. Білан-старший напівжартома доповів синові: з тіткою Клавою він особисто переговорив, вона погодилася поміняти гнів на милість і не дуже сварити племінницю Таню. Бо, як розуміє тато, Максим і цей його дивний друг Денис вирішили самі шукати зниклу Марту… В цьому він і запевнив невдоволену тітку: дуже скоро її улюблений пекінес знайдеться, до цього докладаються зусилля справжніх професіоналів. А зараз одного з фахівців батьки наполегливо просять повернутися додому, бо завтра – підйом до школи.