Андрій Кокотюха - Небезпечна спадщина

Невеличка однокімнатна квартира, яку Максим прозвав Бабусиною хатою, була предметом його гордості і таємної білої заздрості Дениса. Все ж таки білої – чорною заздрістю Черненко нікому ніколи не заздрив. Його мама попереджала: гріх, від цього невдачі трапляються. А зараз, коли йде фінальна боротьба за чемпіонський титул, Денис узяв за краще не гнівити долю.

Цю квартиру заповіла Максимові його бабуся. Після закінчення школи майбутній студент може володіти нею цілком і повністю. Поки що тут Білан обладнав щось типу власного робочого куточка. Батько поставив йому комп’ютер, підключений до інтернету, сюди ж Максим переніс магнітофон і диски з улюбленою музикою. Віднедавна Бабусина хата час від часу ставала штаб-квартирою Білана й Черненка.

По дорозі Максим витягнув із поштової скриньки стосик безкоштовних газет і з поважним виглядом потрусив ними в повітрі. Денис лиш знизав плечима – теж мені, фокусник, макулатуру збирає… Але можливість швидше прийняти холодний душ переважила всі упередження, і Черненко, зайшовши в квартиру, відразу пішов у ванну. Швиденько сполоснувшись і накинувши на голі мокрі плечі запропонованого Максимом рушника, Денис вмостився в крісло.

– Ну, давай, що ти там ще надумав.

– Цього разу нічого особливого, – усміхнувся Білан. – Просто все дуже класно збіглося, наче на замовлення. Годину тому тато над цим сміявся, а тепер це може нам допомогти вирішити проблему нашої Тані, яка голосно плаче.

Розгорнувши газету на потрібній сторінці, Максим поклав її на Денисові коліна.

– Читай ось тут, – тицьнув пальцем.

– Знайду собаку, – прочитав Денис, запитально глянув на приятеля, тоді – знову на оголошення. – Нічого собі… Знайду собаку… Де ж це він її знайде?

– Це ми зараз дізнаємося, – Максим діловито взяв трубку радіотелефону, набрав зазначений у газеті номер мобільного телефону.

Після четвертого гудка на тому боці почулося:

– Вас слухають.

Говорив чоловік, навіть молодий хлопець. Максим кахикнув.

– Добрий вечір.

– І вам.

– Я дзвоню за оголошенням. Хочу знайти собаку.

– Без проблем, – спокійно відповів незнайомець. – Давно вона пропала?

– Години чотири тому.

– Де ви живете?

– Чоколівка, вулиця…

– Району досить. Собаки ж губляться не на конкретних вулицях, а взагалі – в місті. Пес молодий, старий?

Цього Максим не знав. Але тітка Клава повинна встигнути полюбити свого песика. Значить, собака мусить жити в неї не менш ніж…

– Три роки, – ляпнув хлопець навмання.

– Порода?

– Пекінес.

– Кобель чи…

– Дівчинка! – випалив Максим, аби не вживати вголос слів, що, за виразом мами, мають сумнівне звучання при невинному лексичному значенні.

– Кличка?

– Марта.

– Нічим не хворіє?

Тут Максим знову розгубився, але – лише на коротку мить. Раз тітка Клава випустила свою Марту на вулицю, значить, зі здоров’ям у песика все гаразд.

– Богу дякувати, – впевнено промовив хлопець і додав: – Здорова, наче бик.

– Ну, прекрасно. Ваші батьки, юначе, знають, що собака загубився?

– Звичайно! – тут Максим не брехав. – Тому я і дзвоню вам. Кажуть – сам загубив, сам і шукай.

– А вони знають, що послуга наша – платна?

Ось тут Білан справді розгубився. Йому і в голову чомусь не могло прийти, що в безкоштовній газеті можуть давати оголошення про надання комерційних послуг. Розгубленість не приховалася від очей Черненка, він подався вперед, у очах читалося німе: «Що там?», але Максим жестом заспокоїв його.

– Звичайно, – відповів, ніби щодня веде подібні справи. – А про яку суму йдеться?

– Незалежно від того, купували ви пса чи вам його подарували, за те, що ми знайдемо вашого улюбленця, ви будете винні нашій фірмі від третини до половини вартості такої тварини.

– Послухайте, – обережно заговорив Максим. – Собаки взагалі-то – це друзі людей. Невже ви думаєте, що друзі та дружба оцінюються грішми?

– Юначе, – реготнули на тому кінці, – ви ж не людину шукаєте. Собаки, коти, папуги, їжаки, навіть смердюхи скунси – це товар. Можете вважати, що ми допомагаємо вам безкоштовно, з бажання, аби армія бродячих собак стала меншою на одну – вашу. Але зовсім безкоштовно наша фірма працювати теж не буде. Ми затрачуємо зусилля, і…

– Я зрозумів, – не зовсім ввічливо перебив співбесідника Білан. – Я запитаю батьків, а завтра по обіді давайте з вами зустрінемося. В мене є фото песика.

– Хай так, – легко погодився незнайомець. – Третя година дня, Центральний автовокзал, біля «Макдональдсу». Влаштовує вас?