Олександр Гаврош - Розбійник Пинтя у Заклятому місті

— Тю! — тільки й видобув із себе Пинтя. — Що це за проява заморська?

— Це повітрулі! — так напиндючився Прунслик, що мало не луснув з дурної пихи. — Це я їх вислідив!

— Повітрулі? — здивувався розбійник. — А я гадав, що про них тільки в казках брешуть.

Тим часом дівчата, одна гарніша за другу, побігли до води, весело сміючись, залишаючи по собі тільки купочки пір’я.

— Я більше не витримаю! — важко задихав Пинтя, який уже з півроку не бачив не те що вродливої дівчини, а й живої душі. Окрім хіба що Прунслика. Але від того тхнуло диким часником.

Повітрулі голосно плюскалися, а одна з них — білявенька — попливла у бік рибальського човна, що зледача коливався на хвилях біля трьох розквітлих водяних лілій. І що ближче гарненьке, квітуче дівчатко наближалося до наших приятелів, то дужче калатало розбійницьке серце. Він уже бачив її_великі вдумливі очі, ніжні вуста і довге лляне волосся, що облягало миловидне личко.

— Оце краса над красою! — аж звів голову над човном Пинтя, пожираючи красуню очима. А зір у нього був гострий, як у рисі. На щастя, його голова теж була повита сіткою, а тому не вельми вирізнялася на тлі човника.

— Церцерушко, не запливай далеко! — раптом крикнула до русявої руда повітруля. По тому, як рудоволоса поводилась, було видно, що вона тут за старшу.

Білявка, яка, либонь, хотіла зірвати собі білих лілій, зітхнула і, розвернувшись, попливла до своїх, що вже гралися серед води у квача.

— Ех, така кралечка зірвалася! — голосно зітхнув Пинтя. — А що вони тут роблять?

— Як що? — здивувався Прунслик. — Купаються!

— А хіба не краще це робити вдома? От я завжди миюся у нашому розбійницькому потічку.

— Ну-ви й дивак, пане розбійнику! Повітрулям потрібне цілковите інкогніто, — вжив мисливець незрозуміле слово. І, напевно, вжив його недоречно. — Тому вони летять на купіль аж сюди — на межу Закрайсвіття.

— Куди? — скривився Пинтя. Хоча, чесно кажучи, Чорна полонина була в таких нетрях, що це й справді можна було назвати краєм світу.

Тим часом повітрулі вже виходили з води, на ходу викручуючи свої пишні коси, що сягали їм до сідничок. І від цієї сліпучої краси, яка відкрилася двом таємним спостерігачам, у них аж мову відібрало.

— Краще б ви, Прунслику, повітруль ловили! З них більший хосен, як із Зеленого зайця.

— Я що, цілком, тойво, пришелепкуватий? — показав свої великі зуби Прунслик. — Хто хоче мати справу з їхньою матусенькою, не бий її лиха година!

— І хто породив таких гарнюнь?

— Ви що — з Місяця впали? — витріщив очі Прунслик.

— Ні, — усміхнувся розбійник. — Лише он з тієї скелі! — показав він на отвір посередині високої крем’яної стіни, що була наче стесана рубанком.

Вони глипнули на нору, що звідси здавалася не більшою за п’ятак, і очманіли. Звідти саме щось плюснулося додолу. Воно було маленьке й зелене, та ще й крутилося в повітрі.

— Зелений заєць! — підскочив Прунслик, намагаючись вибратися з човна. Але, заплутаний у сітях, тільки боляче гепнувся на Пинтю.

— Заспокойтеся, пане мисливцю! — стулив йому рота долонею Пинтя. — Ви ж усіх тутешніх мешканців переполошите. Хіба так чинять вправні ловці?

На щастя, заєць саме шубовснув у воду і плюскіт від удару заглушив невиразний крик невдахи-мисливця. Повітрулі злякано обернулися на звук, але, забачивши зелену мокру голову з двома довгими вухами, що швидко наближалася до берега, заусміхалися і знову почали вигріватися на сонечку.

— Ти диви! — здивувався Пинтя. — Зелений заєць, схоже, їх нічим не дивує.

— Бо він служить у їхньої матінки! — оговтався нарешті Прунслик. — Старої як світ Ґанджі-баби.

— У тої, що має залізні зуби й ніс? — ледь не зареготав Пинтя. Адже казками про цю відьму його годували ще з дитинства.

— О, ви про неї знаєте? — тепер уже здивувався Прунслик. — А я гадав, що ви повний невіглас.

«Показав би я тобі невігласа, якби не жіноче товариство», — подумав Пинтя, насолоджуючись красою, якою тепер цвів увесь берег.

— Йой, які лялечки! Одна ладніша за другу! — аж прицмокував він язиком. Пинтя нарахував дванадцять повітруль.

Заєць тим часом вибрався на берег, обтрусився від води, як це роблять пси, тричі кивнув головою повітрулям, щось проказав, чого наші приятелі не розчули, поправив торбинку на боці й пустився на всі чотири лапи. Певно, дуже квапився.

Сонце було вже в зеніті, і наших приятелів у човні добряче пригрівало. Тож Пинтя вирішив виправити ситуацію. Він обережно вивалився у воду на той бік, цю був схований від повітруль. І, пхаючи рукою човника, попрямував до берега. Як кажуть, коваль клепле, поки тепле.