Олександр Гаврош - Розбійник Пинтя у Заклятому місті

На його щастя, він таки вихопився із заростів на секунду раніше і встиг побачити краєм ока, як Зелений заєць забіг до невеликої печери-яскині прямо посеред гір, що стриміли безживними гостряками на тлі синього погідного неба.

«Ага! — витер Пинтя крисанею змокрілого лоба. — Тепер, куций, ти від мене не втечеш!». Він витяг з-за пояса другого пістоля і швидко подався до печери.

Чомусь раніше вони з товариством її не пригледіли. Тепер же отаман уважно її роздивлявся. Зелений заєць із розколини не вибігав, хіба що вона мала ще один вихід. Але цю невтішну думку розбійник від себе відганяв.

«Тут мусить бути якась таємниця, — міркував Пинтя. — Не може бути стільки очевидних казусів: Зелений заєць з торбинкою, який, до того ж, лається. Або я вже геть здитинів і зцапів на самоті!».

Печера дедалі більше звужувалась, тому легінь ішов зігнутий, як старий дід. На біду, він не мав при собі вогню, аби посвітити. А викрешувати іскру не було часу. Мусив іти навпомацки у суцільній темряві. Тож коли натрапив ногою у порожнечу, не зміг порятуватися.

Пинтя тільки голосно зойкнув, пошкрябав руками кам’яні холодні стіни, марно хапаючись за них як за останню надію, і, наче птах, полетів кудись униз. Час від час він боляче гепався об скелю плечем чи коліном, але продовжував падати невідомо куди.

Нарешті внизу він побачив світло, яке швидко збільшувалось. А отже, вихід із пастки таки є. І якщо це й справді не був кам’яний мішок, то отаманові вельми пощастило. Інакше нашу розповідь довелося б урвати на цьому місці.

Але ж ні, Пинтя вилетів з розколини, мов ядро з гармати, і несподіване море світла так боляче різонуло його по очах, що він аж зажмурився. Коли ж розплющив очі, то перше, що побачив, — широку гладінь води, в яку він падав із неймовірною швидкістю.

Хлюсь!!! І Пинтя занурився аж на кілька метрів під воду, подумки дякуючи Богові, що не приземлив його на які-небудь скелясті каменюки чи зелений праліс. Тоді б від розбійника точно залишилася б тільки посмертна слава.

Пинтя добряче ковтнув води і, виринувши на поверхню, голосно відкашлявся. Він глянув на чисте небо вгорі, озирнув плесо озера, що врятувало його від загибелі, і вже хотів було озвучити осанну Всевишньому, коли неподалік почув невдоволений хрипкий голос.

— Знову, трясця його матері! Знову, хай їм грець, усе мені перекапустили! — на березі розмахував руками якийсь дивний тип у зеленій мисливській вдяганці. Він, без сумніву, звертався до розбійника, бо більше нікого, куди оком кинь видно не було.

«Що це за чуперадло?» — розмірковував Пинтя, про всяк випадок попливши на протилежний берег.

— Ви куди?! — гнівався невідомий. — Пливіть сюди, якщо вже все зіпсували! — махав він своїм капелюхом із фазанячим пером. — Я дам вам, добродію, ковток чудового колоніального рому!

Почувши про ром, Пинтя розвернувся і поволі поплив до дивака. Чесно кажучи, вода була ще зимнувата і в розбійника зуб на зуб не потрапляв від дрижаків. А ром не тільки зігрів би його зсередини, а й трохи заспокоїв натягнуті, як струна, нерви.

— Давайте руку! — простяг чоловічок Пинті долоню і витяг його з води. Отаман геть знесилів, тож, скинувши кептар, сорочку і ногавиці, упав просто на землю, поволі приходячи до тями. За останню годину йому довелося зазнати стількох пригод, що іншому стало б на цілий рік життя. Сонце й вітер його потроху просушували, і Пинтя, відхекавшись, згадав про обіцяний ковток рому.

— Панцю, а де ж… — опришко підняв догори голову й побачив, що невідомий неподалік смажить на патику доволі величеньку рибину.

— О, ви вже прочуняли! — заусміхався невідомий своїми великими передніми зубами. — Дозвольте відрекомендуватися: Прунслик, мисливець, який нічого не вполював.

І сказав він це з такою гордістю, наче повідомив, що він — син короля. При цьому галантно зняв свій зеленуватий мисливський капелюх і схилився в поштивому поклоні.

«Ну й блазень! — склав губи в посмішку Пинтя. — І що сьогодні за день такий?»

— Ласкаво запрошую на обід! — показав Прунслик руками на рибину що вже парувала. Це було дуже доречно, бо розбійницький шлунок так голосно захурчав, що Пинтя аж зніяковів.

Рибу розділили на дві частини, Пинтя не міг натішитися стравою. Здається, нічого смачнішого він у житті не їв. М’які соковиті шматочки аж танули в роті. Життя на повен шлунок здалося йому значно світлішим. Юнак зачерпнув крисанею води з озерця і жадібно напився.

— Спасибі, друже! Бо голодне черево й отамана не слухає! — подякував він Прунсликові, коли після обіду витяг свою люльку й почав набивати її тютюнцем, який, на щастя, у розбійницькій коморі ще не перевівся.