Поль Берна - Мільйонери з порожніми кишенями

— В чому ж річ? Звідкіля взявся вогонь? — спитав Смішко. — Це діло ми повинні вияснити.

— Ви часом не бачили в гаю кого-небудь чужого? — запитав Шарлюн у «собак» — адже вони перші вгледіли вогняні омахи.

Та жоден з них не примітив у зарослях нічого підозрілого. Втім, Міке завагалася.

— Скільки нас було, коли ми почали гонитву? — спитала вона.

— Одинадцятеро, як і завше! — здивовано відказав Шарлюн. — Опецьок Дуду — страхополох; він з нами не ходить відтоді, як Шпиндель зжував у нього капелюха…

Міке засміялась з усіма, а тоді повела далі:

— Нас було повсякчас шестеро, я й «собаки» — попереду. Шарлюн біг із Норін, Зозуликом, Розет та Смішком — уп'ятьох. Стривай! Одну мить мені здалося, наче вас було шестеро!

— Коли саме?

— Як ми лізли до каземату. З вами був ще хтось, він біг позаду. Це мене вразило. Перегодом я обернулась — аж вас знов п'ятеро. Той уже зник…

— Може, якийсь хлопчина з пляжу, — сказав Смішко.

— Як він був зодягнений? — допитувався Шарлюн.

Міке поміркувала хвильку.

— Хіба здалеку роздивишся? Здається, шорти й сорочка, як усі тут ходять…

Вона видимо дещо замовчувала, але ніхто того не завважив, — всі охоче пристали на Смішкову думку. А Шарлюнові вже крутився в голові новий прецікавий задум.

— Мені щойно сяйнула грандіозна ідея, — мовив він раптом, і очі йому заблищали. — Гран-ді-оз-на!

Це слово в нього завше знаменувало якусь справді незвичайну вигадку. Всі зажадали пояснень. Та хлопець таємниче відмовив:

— Ні, зараз я вам нічого не скажу! Але знайте: ця нова справа куди захватніша, аніж лови з гончаками. Проте вона куди й клопітніша… Ну то як, усі згодні до неї взятися?

На це запитання могла бути лише одна відповідь.

— До речі, де Шпиндель? — похопився Зозулик.

І справді, здурілого віслюка треба було б відшукати. Тож Шарлюн вирядив Сандрін та Смішка, доручивши їм обійти увесь гай і узлісся.

А тим часом мадмуазель Блан стояла біля вікна свого бунгало і з утіхою дивилася на цей квітник русих та чорнявих голів, між якими палала одна руда чуприна. З усіх шістдесяти її учнів найдужче вона любила Шарлюна та його завзятих друзів. Любила їх тому, що всі одинадцятеро аж іскрилися життєвою енергією, яку вона цінувала понад усе. Вони ніколи й ніде не сиділи склавши руки. Звісно, клопоту з ними вона мала по самі вінця: поза домівкою ці діти, полишені на самих себе, могли заблукати й звернути на слизьку стежку. Але мадмуазель Блан втручалася завше вчасно, і то так обережно, що вони зовсім того не помічали. Вона ніколи не картала цих бісенят і не спиняла лету їхньої буйної фантазії. Слухаючи їх, вона тільки всміхалася. І усмішка та промовляла: розважайтеся собі на здоров'я, аби ви тільки мали перед собою шляхетну й добру мету.

Сандрін та Смішко повернулися за півгодини й радісно сповістили, що Шпиндель потрюхикав на мосьє Мазетове дворище; він був ніби трохи пригнічений, але загалом йому все те зійшло, очевидячки, як вода з гуски.

— Навіть кінчика хвоста не обпалив! — захоплено вигукнув Смішко.

День схилявся до вечора, затока повивалася тінями.

— Ходімо до хатин, — сказала Міке. — Хоч трохи поможемо могіканам.

— Саме до часу туди нам ходити! — посміхнувся Шарлюн. — Вони як угледять наші чорні мармизи, зразу знімуть галас, що то ми підпалили хащі! Проте ми могли б помогти могіканам у інший спосіб…

Він суворо глянув на приятелів і простяг одкриту долоню:

— Вивертайте кишені!

Наказ був виконаний незагайно — вони здавна мали за звичай складати всі свої кошти докупи. Шарлюн вийняв сто франків, Сандрін та Смішко — теж по сто, Міке — п'ятдесят, Тітен-солодкі-очка, син бакалійника, найзаможніший поміж усіх, витяг чотири монети по п'ятдесят франків. Фріске дав сто су, Рудик — стільки ж.

— В мене є п'ятдесят франків, — несміло сказала Норін, — але я мушу купити хліба, як вертатиму додому.

Гроші їй зоставлено. У Розет не було нічого, у Янгола — й поготів. Ощадливий Зозулик, котрого дехто називав скнарою, спробував був ухилитися:

— В мене є сто франків, — мовив він, — але мені їх треба…

— Давай їх сюди! — невблаганно урвав Шарлюн.

Всі мовчки дивились, як він лічить гроші. Ніхто, навіть Міке, і на догад не мали, до чого воно йдеться.

— П'ятсот шістдесят франків! — проказав зрештою Шарлюн засмучено. — Отож ми всі гуртом коштуємо лише п'ятсот шістдесят франків. Цих грошей ледве стало б на кіло яловичини! Яка мізерія!