Поль Берна - Мільйонери з порожніми кишенями

— Як ся маєш, старий плутяго? — приязно спитався хлопець. — Все гультяюєш?

Здивований Шпиндель нашорошив вуха. Хлопець, розхоробрившися, ступив уперед і простяг руку, забувши на мить, що Шпинделеві примхи, як і містраль, годі було передбачити. Цієї миті над гаєм пролетів вихор, засвистів у алеї, зриваючи листя з олеандрів, гойдаючи тремтливі пінії. Шпиндель здригнувся, вдарив копитом у землю, поволеньки загрозливо нахилив голову й кинувсь на хлопця, мов той бик на арені. Хлопець гайнув у поперечну вулицю. Віслюк побіг за ним, ревучи несамовито. Зненацька ліворуч між двома віллами хлопець угледів стежку, що вела в хащі, серед яких виднілися півдесятка хатинок, побудованих з усякого базалуччя. Туди він і метнувся, рятуючись од знавіснілого віслюка.

Ловці, що бігли од бухти, почули тупотняву й налягли на ноги. Міке повела зграю найкоротшим шляхом до могіканського селища. Раптом вітер ущух. Стало тихо наче у вусі. І Шпиндель не ревів, тільки чути було, як недалеко потріскують гілки. На узліссі й досі гойдалися високі кущі. Шарлюн звелів усім шикуватися, приклав до вуст дудку й дав гасло «У наступ!». Ловці стрімголов кинулись у хащі.

Над гаєм знову пронісся порив вітру. Знову погнулись додолу пінії. І нараз Зозулик, котрий біг перший ліворуч, побачив пасмо сірого диму, що слалося попід кущами.

— Пожежа! — закричав він.

Смішко, Сандрін та Рудик кинулись до нього й спробували прибити вогонь кийками.

За хвилю наспів і Шарлюн з ватагою. Та ба: було вже пізно. Жовтогарячий струмок полум'я пробіг по землі, лизнув долішні гілки, поліз угору й розлився по зарослях.

— Мерщій до вігвамів! — крикнув Шарлюн. — Вогонь суне туди. Треба попередити могікан!

Пирхаючи, кашляючи, плачучи від ядучого диму, вони чимдуж побігли гаєм до селища. Снопи іскор, підхоплені вітром, вихорились у них над головами. Та вогонь їх випередив. Хатина Пастуреля, що стояла скраю, вже палала, як оберемок хмизу, решту халуп повивав дим.

Тулячи до грудей котів та злиденне збіжжя, мешканці вискакували надвір і безладно метушились навколо хатин.

Кинулися до помпи, але вода з неї текла лиш тонесенькою цівкою. Постававши ланцюжком, Міке та інші дівчата передавали одна одній налиті до половини відра. Шарлюн із хлопцями збивали полум'я, яке гадюками звивалось на всі боки, валили очеретяні загороди, що їх жадібно лизали вогняні омахи. Аж ось у містечку жалісно завила сирена. З молу поприбігали рибалки й собі кинулися гасити вогонь. Нарешті прикотив старенький пожежний джип з трьома пожежниками, тягнучи цистерну на п'ятсот літрів; та заливати довелось самі лиш купи курного сміття. Від селища зосталися чорні стіни; вціліла одна-однісінька найдальша халупа, де жила родина Ескофьє — вогонь тільки трохи підпалив її з навітряного боку.

Ветхі меблі, сінники, клунки з пожитками, клітки з птахами — все це звалили купою па піскуватій дорозі, що вела до бухти. Коли минувся перший переполох, потерпілі й помагачі заходилися порпатись у руїнах, аби врятувати все, що мало хоч яку ціну. Серед юрби цікавих, що позбігалися з ближчих осель і обступили пожарище, відчайдушно лементували жінки. Гладка мадам Ескофьє, найдобріша в світі жінка, перша вимовила те зловісне слово, від якого все й почалося. Вгледівши Шарлюна та його ватагу, що, чорні, засмалені, проходили повз її двері, вона гукнула:

— Ну що, догралися!

Саме цю мить на алеї з'явився мосьє Аморетті, помічник мера, — засапаний, червоний на виду, в білому полотняному кашкеті.

— Так он воно як! — гарикнув він, заступаючи Шарлюнові дорогу. — То це ти підпалив ліс? Ну, начувайся!

І він посунув на хлопця, стискаючи кулаки.

Міке зразу зміркувала, що справа кепська. Роздумувати було ніколи. Вона протиснулась крізь юрбу, вибігла на алею й помчала неоглядки до школи, яка красувалася новими стінами край селища. Мадмуазель Блан, учителька, одчинила їй двері свого бунгало.

— А я саме намірилась іти до могіканських хатин, — мовила вона. — Що там скоїлось?

Дівчинка коротко розказала їй, в яку халепу вскочив Шарлюн з ватагою. Мадмуазель Блан була не сама. Скінчивши оповідати, Міке вгледіла в кутку перелякане обличчя Філіпа Віаля — сина паризького архітектора. Він був одягнений у білі шорти й блакитну майку. Міке насупилась і ледь кивнула йому головою.

— Ходімо туди, — мовила мадмуазель Блан. — Спробуємо залагодити справу. Я не боюся мосьє Аморетті…