Поль Берна - Мільйонери з порожніми кишенями

Міке завмерла на хвилину, дослухаючися, — де ж той олень. «Собаки» відсапували, смикаючи за уявні шворки.

— Я знайду його, — мовила вона до Шарлюна. — От побачиш, він у нас вибіжить зі сховку на четвертій швидкості. А ви заступіть дорогу до селища та стежку до пляжу. Якщо його не поставить прямцем з великого ляку, то він напевно побіжить хоч туди, хоч туди.

Шарлюн похитав головою: до своїх підлеглих він ставився досить скептично.

— Надто вже просто ти уявляєш собі ці лови! А що коли він вийде безбоязно, а ви його зразу кийками заб'єте? Хіба ж то справжні лови?! Ні, так нецікаво. Я не хочу, аби оленя забивали відразу, хай матиме змогу втекти… Нумо полювати, як завше…

Міке зразу вихопилась наперед і пустила «собак», що кинулись прожогом між хащі, ґвалтуючи, мов навіжені. Ловців Шарлюн поставив шерегою, метрів за п'ятдесят одне від одного — аби пильно прочесали всю гущавину. Коротке гасло дудки — і ватага, галасуючи й шпортаючи кийками зарослі, подалась услід за «собаками». Олень, мабуть, сполохався, зачувши цей шарварок, бо спершу ревнув ще голосніше, а тоді, певно, гайнув тікати, бо голос його віддалився.

— От йолоп! Мчить простісінько на скелі Рогу! — гукнув Шарлюн ліворуч до Смішка. — Ще шубовсне в воду! Скажи Розет, хай не поспішає.

Зграя помчала щодуху, аж у вухах їй засвистіло. Тупіт і гвалт мисливців та «собак» помалу-малу губився в свисті й гудінні містралю. Небавом чулося саме тюкання псарів — раз тут, раз там, — як бігли слідами польованого оленя. Шарлюн щомиті дудів, якмога гучніш, аби чули псарі й знали — він тут! Ватага вскочила у вересові зарослі й погналася крутовиною, вкритою колючими чагарями, що розлогим віялом збігали до самого берега моря.

Раптом Шарлюн зробив знак спинитися. Притлумлене валування враз затихло. Олень і собі закляк та занімів. Не чекаючи гасла, псарі небавом позбігалися до свого верховоди. Заслонившись рукою від сонця, Шарлюн вдивлявся в вершечок найвищого стрімчака Рогу.

— Куди ж забіг Шпиндель? Може, засів у казематі…

— Надто він для того хитрий, — озвався Зозулик. — Колись він уже спробував був заховатися в буді старого Коста, і ми його тоді добряче провчили…

— Нумо вперед, тільки без галасу!

Міке із «собаками» заховалася в тамарискових чагарях, метрів за двісті; серце їй калатало. Коли олень перестав ревіти, вона свиснула «гончакам», аби й вони помовкли. Кожен завмер, простягшися ницьма, нашорошивши вуха, втупившись у чагарі, що облямовували підніжжя старого розваленого блокгауза. Підступний олень мав собі за звичай отак нагло ціпеніти, а тоді викидав яку-небудь штуку, таку хитру, що ловці хоч-не-хоч пошивалися в дурні.

Янгол вирвався вперед разом з Рудиком. В мисливському завзятті вони не бачили й не чули нічого довкола, забувши про всі правила перестороги, що їх годилося доконувати в такій ситуації. Низенький Янгол скрадавсь од куща до куща, мов той тхір. Рудик, зігнувшися вдвоє, пробирався за ним скоком. В тамарискових зарослях під казематом, куди, очевидячки, забіг олень, — жодного звуку. Янгол випроставсь, щоб обдивитися довкола. Шарлюн побачив, як його білява голова вигулькнула з кущів, наче бісеня з тавлинки.

— Бачили такого! — мовив він до Смішка. — Дограється колись…

Він стиха дудонув у дудку, щоб закликати малого до порядку, але звук пропав у свисті вітру.

Янгол і Рудик знов поставали на чотири, підкрадаючися до каземату стежкою, що вилась навколо горба. З тилу ця здоровезна брила потрісканого бетону майже зовсім губилася в непрохідних чагарях. До неї можна було дістатись лише спереду чи з лівого боку, де виднілися низенькі дверцята з давно вже пообпадалою бронею.

— Мерщій на правий фланг, Шпиндель, мабуть, пасеться на березі! — пробурмотів Рудик, вправно шпортаючи кийком. — Шарлюн з Міке стрибнуть йому просто на каок…

Рачкуючи, хлопці видерлись крутою стежкою на кам'янистий, порослий де-не-де зжовклою травою майданчик, що похило збігав до скель Іспанського Рогу. Янгол випроставсь і сторожко позирнув довкола. Анікогісінько… Рудик, заінтригований, звів випадком очі до каземату, що дивився на морський розліг двома глибокими сліпими стрільницями. Ту ж мить він зірвався на ноги й притлумлено крикнув: з ближчої стрільниці стриміла подовгаста чорна голова із здоровими пелехатими вухами. Янгол крутнувся на місці й утупився в стрільницю стуманілими очима, так наче з неї виткнулось жерло морської гармати. Тварина подивилася на своїх ворогів блискучими баньками, вишкірила довгі жовті зуби й зухвало заревіла, ніби кидаючи виклик… Її скажене «і-а!» моторошно відлунювало в стінах каземату.