Микола Носов - Щоденник Миколки Синицина

Промайнувши через двір з блискавичною швидкістю, Толя виїхав на задвірки і з усього розгону наштовхнувся переднім колесом на товсту чавунну тумбу, що лежала недалеко від паркана. Від удару велосипед брикнув, мов коняка, і став сторчма. Толя вискочив із сідла, перелетів догори ногами через паркан, мов акробат у цирку, і гепнувся у ящик для сміття, що стояв на сусідньому подвір'ї під парканом.

Усе сталося так швидко, що Толя не встиг отямитись, як уже сидів у ящику. Падаючи, він зачепився за цвях, що стирчав у кришці ящика, і роздер на спині сорочку. Це дещо затримало швидкість польоту, до того ж він упав на купу м'якого сміття, що значно пом'якшило. удар. Отож, усе обійшлося гаразд, коли не брати до уваги, що в останній момент Толя ударився об стінку ящика лобом.

Трохи отямившись, він обмацав рукою лоба, і йому здалося, що там у нього садно чи подряпина.

Приклавши до садна носовичок, Толя оглянувся довкола, намагаючись розгадати, куди це він потрапив.

Хлоп'ята, які мчали за велосипедом щодуху, дуже відстали. Вони, проте, встигли помітити, як Толя звернув з бульвару і зник у чужих воротях. Заскочивши у ці ж ворота і пробігши у кінець двору, вони виявили велосипед, що валявся під парканом. Побачивши, що велосипед не вкрадено, але сам Толя кудись щез, хлоп'ята стали бігати по подвір'ю, зазирати в усі куточки і кричати:

— Хлопчику! Хлопчику!

Але Толя не обзивався. Хлоп'ята подумали, що він, певно, не схотів більше кататись і пішов додому. Вони взяли велосипед і побігли знову на бульвар.

Сидячи в ящику, Толя чув, як кричали хлоп'ята, та оскільки вони кликали його не на ім'я, то вирішив, що кличуть когось іншого. Обдивившись довкола і визирнувши з ящика для сміття, Толя нарешті збагнув, куди він потрапив. Зрозуміло, у нього не було великого бажання сидіти в такому місці. Переконавшись, що кров з подряпини на лобі вже не йде, він заховав до кишені носовичок і виліз із ящика.

Перед ним, за деревами, сірів цегляний будинок з високою аркою в стіні. Толя пішов прямо під цю арку, сподіваючись вийти на вулицю, але потрапив не на вулицю, а на інший двір. Тут було значно краще, ніж там, звідки з'явився Толя. Посеред двору височіла величезна кругла клумба з квітучими айстрами, жоржинами і яскравими, як вогники, настурціями. Недалеко від клумби була купа піску, обнесена з чотирьох боків голубим дерев'яним парканчиком. Якісь красиві тихі діти сиділи навколо купи і ліпили з піску пиріжки. Вони були в яскравих, квітчастих платтячках і костюмчиках. Здалеку вони теж були схожі на квіти. З обох боків купи піску були розбиті газони з акуратно підстриженою зеленою травичкою. Вздовж газонів стояли зручні лавочки, на яких сиділи мами дітей. Вони мирно гомоніли, читали книжки і стежили, щоб дітлахи добре поводились і не запорошили одне одному пісочком очі.

Позаду лавочок був волейбольний майданчик з напнутою впоперек нього мотузяною сіткою. Кілька старших хлопчиків і дівчаток грали у волейбол.

Двір був великий, широкий, оточений з усіх чотирьох боків стінами будинків з балконами. На багатьох балконах майоріли квіти, висаджені в довгих дерев'яних ящиках. Толя мимохіть зупинився і замилувався картиною, що постала перед ним. Усе це було дивовижно: і квіти, і газони з травою, і діти, і великий шкіряний м'яч, що плавно злітав над волейбольною сіткою.

«От коли б і мені жити в цьому будинку! — подумав Толя. — Я б щодня дивився на квіточки, на піщану гірку з дітлахами, грав би з цими хлопчиками та дівчатками у волейбол».

Він сумно зітхнув і саме в цей час побачив, що одна дівчинка махнула йому рукою, запрошуючи його погратися з ними. Толя підійшов несміливо, але вже за дві-три хвилини цілком призвичаївся до нових друзів. Йому навіть почало здаватися, що він знайомий з ними мало не тисячу років. Минуло ще хвилин п'ять, і він уже захопив, як мовиться, ініціативу до своїх рук: подавав команди, коли треба було мінятися місцями, кричав: «аут», «сетбол», «мазило» та інші якісь незрозумілі слова. Він усіх навчав правил гри, хоч сам не особливо дотримувався цих правил. Скінчилося тим, що він не зміг узяти м'яча, що йшов дуже низько. Замість того, щоб відбити м'яча рукою, він ударив по ньому ногою. Удар вийшов дужчим, ніж сподівався Толя, м'яч полетів убік і влучив прямісінько у вікно на другому поверсі будинку. Скалки шибки з дзенькотом посипались униз. М'яч, на щастя, впав тут же поряд.