Микола Носов - Щоденник Миколки Синицина

— Тут каструлі якісь, стілець поламаний, рогожка стара. Нема нікого!

Потім повернувся до кімнати і питає:

— Де він? Ти не бачив, Володю?

— Може, у шафі сидить? — каже Володя. — Ану, відчини шафу… Нема!

— Може, в буфет заліз?.. Нема! Куди ж він подівся?

— Знаю! — закричав Володя. — Він у скрині!

— Правильно! Більше йому нікуди сховатись. Як ми раніше не здогадалися!

Вони підбігли до скрині і заходилися відчиняти віко, але воно не відчинялось.

— Замкнено, — каже Костик.

— А може, він ізсередини держить?

Вони стукали по вікові і кричали:

— Вилазь!

— Давай перекинемо скриню, — каже Володя. — Ану, підхоплюй з того боку! Ра-а-а-азом!

Бух! Скриня перекинулась, аж підлога задвигтіла.

— Ні, напевне, його там нема, — каже Костик. — Не може ж він догори ногами сидіти!

— Мабуть, він на кухні у підпіччі, — відповів Володя.

Вони побігли на кухню і стали тицяти кочергою в підпіччя:

— Вилазь! Однаково попався!

Я насилу стримався, щоб не засміятись.

— Стривай, — каже Володя. — Я, здається, зловив когось.

— Ану, тягни його!

— Зараз тільки кочергою зачеплю… Є! Ану, подивимося, хто це… Тьху! Старі валянки!.. Де ж його шукати?

— Не знаю. Я більше не граюся. Виходь! — закричав Костик. — Гру закінчено! Не хочеш, то й сиди собі!

Вони повернулись до кімнати.

— Може, він у комоді? — запитує Володя.

Щось зарипіло.

— Ну, що ти шукаєш у комоді! Хіба в шухляді сховаєшся? — розсердився Костик і пішов у коридор.

— Чому не сховаєшся? Треба перевірити, — відповів Володя. Він довго рипів шухлядами і раптом закричав:

— Костику, іди-но сюди!

— Знайшовся? — обізвався Костик.

— Ні, я не можу вилізти.

— Звідки?

— З комода. Я в комоді сиджу.

— Навіщо ж ти заліз у комод?

— Я хотів перевірити, чи можна сховатись у шухляді, а шухляда перехнябилась, і я не можу вилізти.

Тут я не витримав і голосно зареготав. Костик почув і кинувся шукати мене.

— Витягни мене спочатку! — благав Володя.

— Та не кричи ти! Я не розберу, де це він сміється.

— Витягни мене! Мені тут у шухляді страшно!

Костик висунув шухляду і допоміг Володі вилізти. Вони разом побігли до хижі. Костик спіткнувся об мене і впав.

— Ще цю рогожку якийсь дурень тут кинув! — закричав він і зі злості як штурхоне мене ногою.

Я як закричу! Виліз з-під рогожки:

— Ти чого б'єшся?

Він побачив мене і зрадів.

— Ага! Попався! — і побіг у коридор. — Паличка-виручалочка! Тра-та-та!

Я кажу:

— Можеш не трататакати, я не граюся більше. Це не гра, щоб битися.

Приходжу до кімнати… Батечку мій! Усе розкидано. Шафи відчинено, з комода шухляди витягнено, білизна на підлозі купою, скриня догори дном!

Довелось нам цілу годину після цього наводити лад у кімнаті.

Учень четвертого класу школи № 36 Толя Клюквін вийшов з будинку № 10 по Дем'яновській вулиці — і, повернувши в Третій Каширський провулок, подався до свого приятеля Славка Огонькова, який жив по Ломоносовській вулиці, в будинку № 14. Ще вчора звечора друзі домовилися зустрітися сьогодні вранці і пограти в шахи. Вони обидва захоплювались цією грою і ладні були грати з ранку до вечора. Таке вже на них найшло.

Толя дуже поспішав, тому що обіцяв своєму другові прийти до десятої години райку, а вже було значно більше, бо Толя через свою неорганізованість забарився вдома і не встиг вийти вчасно. А тут ще, як це завжди буває, коли треба швидше, на вулиці сталася затримка. Він уже був у кінці Третього Каширського провулка, як раптом із-за паркана вилізла сіра кішка і зупинилася, явно наміряючись перебігти Толі дорогу.

— А тпрусь! Тпрусь-бо звідси! — закричав Толя на кішку і, щоб налякати її, нагнувся, вдаючи, ніби хоче підняти з землі каменюку.

Це справді налякало кішку, але, замість того щоб тікати назад, вона майнула через дорогу і зникла за ворітьми будинку на протилежному боці вулиці.

— А щоб тобі! — розгублено пробурмотів Толя.

Він зупинився, не наважуючись іти вперед, і почав думати, що краще: тричі плюнути через ліве плече і йти своєю дорогою чи повернутись назад і пройти іншою вулицею. Оглядівшись довкола і переконавшися, що його ніхто не бачить, він вирішив усе-таки повернутись назад.

«Ніби щось може змінитись від того, як я тричі плюну, — міркував він. — Якщо вже кішка перебігла дорогу, то хоч плюй, хоч не плюй… Хоч, коли сказати по правді, може, й сама кішка нічого не значить, та нехай уже, дідько з нею! Мені не важко піти іншою дорогою, а то справді якась невдача спіткає».