Чарлз Діккенс - Пригоди Олівера Твіста

Нерідко відчувається в романі й лірико-гумористична тональність, а найчастіше комізм та гумор переростають у викривально-саркастичну іронію з виразними елементами сатири. Це виявляється насамперед у невідповідності заголовків розділів їхньому змісту, в авторських роздумах про «милосердя» трунаревої дружини до Олівера, про чаювання місіс Корні та Бамбла і, може, найбільше — в авторському коментарі до поведінки Сайксового собаки.

Сила емоційного впливу системи образів роману на читача не просто в їхній загостреній одноплановості, а й у тому, що сутність більшості персонажів чітко розкривається через їхню яскраво індивідуалізовану лексику, костюм і динамічний портрет, у яких — навіть стосовно другорядних постатей твору — завжди вирізняється якась характерологічна деталь.

Після «Олівера Твіста» письменник створює цілу низку широкомасштабних реалістичних романів: «Життя й пригоди Ніколаса Нікклбі» (1839), «Мартін Чезлвіт» (1844), «Домбі й син» (1848), «Давід Копперфілд» (1850), «Холодний дім» (1853), «Тяжкі часи» (1854), «Маленька Дорріт» (1857), «Повість про двоє міст» (1859), «Великі сподівання» (1861), «Наш спільний друг» (1865). Багато з цих творів переважають «Пригоди Олівера Твіста» як своєю зрілою майстерністю, так і важливістю порушених гострих соціальних проблем. Однак «Олівер Твіст» — перший реалістичний роман не лише в творчості Діккенса, а й в усій англійській літературі критичного реалізму XIX століття — і сьогодні не втратив своєї художньої цінності й пізнавального значення. В ньому, як і в наступних творах Чарлза Діккенса, виразно відчувається демократизм великого англійського письменника, звучить його глибока віра в благородство й розум простої людини.

В. БУНІЧ-РЕМІЗОВ

Свого часу вважалося, що я допустився великої непристойності, вивівши на сторінках цього твору деяких найогидніших представників злочинного лондонського світу.

Оскільки, працюючи над цією книжкою, я не бачив ніякої причини, чому покидьки суспільства не можуть прислужитися нашому моральному вдосконаленню (коли не дозволяти того, щоб їхня мова вражала наш слух) так само, як і його піна й вершки, я насмілився повірити, що цей самий «свій час», можливо, не означає «повсякчас» або навіть «тривалий час». У мене були вагомі причини йти саме цим шляхом. Я прочитав десятки книжок про злодіїв: хвацькі хлопці (здебільшого приємні в поводженні), бездоганно вдягнені, грошей повні кишені, знаються на конях, тримаються так, наче їм сам чорт не брат, серцеїди, уміють і заспівати, і чарку випити, і в карти чи кості пограти, — одне слово, товариство, гідне справжніх чоловіків. Але я ніколи не зустрічався (окрім як у Хогарта [8] Хогарт Вільям (1697–1764) — англійський художник. Реалістично змальовував у серіях гравюр побут і звичаї сучасного йому суспільства Англії. ) з жалюгідною дійсністю. Мені здавалося, що змалювати гурт таких злочинців у всій неприкрашеній реальності, показати потворність їхнього морального обличчя, ницість і нікчемність їхнього способу життя, зобразити їх такими, які вони є насправді, — пацюками, які ховаються в найбрудніших закутках життя, і хоч куди вони звернуть свій погляд, скрізь перед ними бовваніє велика чорна шибениця, — мені здавалося, що показати це необхідно і що я зроблю користь суспільству. І я це виконав, наскільки мені стало уміння.

В усіх відомих мені книжках, де виведені такі люди, їх зображено в прикрашеному і спокусливому вигляді. Навіть у «Опері злидарів» [9] «Опера злидарів» — створена 1728 р. сатирико-пародійна музична комедія англійського поета і драматурга Джона Гея (1685–1732), в якій іронічно порівнюються звичаї злочинного лондонського «дна» та вищих державних кіл Англії. Макхіт, Пічем, Локіт — головні персонажі «Опери злидарів». життя злодіїв показано так, то їм можна позаздрити, а їхній проводир Макхіт, виступаючи у знадливому блиску своєї влади і завоювавши серце найвродливішої дівчини, єдиної чеснотливої героїні п'єси, викликає у простодушних глядачів таке саме захоплення і бажання його наслідувати, як і кожний джентльмен у червоному мундирі, котрий, за словами Вольтера [10] Вольтер Франсуа Марі Аруе (1694–1778) — французький письменник-просвітитель і сатирик. , купив собі право командувати двома-трьома тисячами людей і повести їх на смерть. Запитання Джонсона [11] Джонсон Семюель (1709–1784) — англійський критик і журналіст. , чи стане хто-небудь злодієм через те, що смертний вирок Макхіту був скасований, здається мені недоречним. Я питаю себе, чи завадить кому-небудь стати злодієм той факт, що Макхіту був ухвалений смертний вирок і що існують Пічем та Локіт; і, згадуючи бурхливе життя капітана, його привабливу зовнішність, блискучі його успіхи і переваги його сильної натури, я ладен запевнити, що жодній людині з подібними нахилами його доля не стане пересторогою і така людина не побачить у цій п'єсі нічого, крім уквітчаної приємної дороги, яка — ой леле! — рано чи пізно призводить шановного честолюбця до шибениці.