Чарлз Діккенс - Пригоди Олівера Твіста

Перші розділи роману присвячені саме трагедії мешканців робітних домів та сатиричному змалюванню чиновників, яким підлягають ці заклади. Сучасники сприйняли «Олівера Твіста» насамперед як викриття «закону про бідних» та його безпосередніх наслідків: публікація роману настільки сколихнула громадську думку країни, що уряд був змушений утворити спеціальну комісію для перевірки наведених автором фактів. Але хоч тема робітного дому постає і в дальших розділах твору, Діккенс зображує не тільки цей бік тогочасної англійської дійсності. Назрівали нові суспільні явища, які не могли не вплинути на його творчість. Адже 1837–1838 pp., коли створювався роман, позначені народженням і початком розвитку чартизму — «першого широкого, справді масового, політично оформленого пролетарськи-революційного руху» [3] Ленін В. І. Повие зібр. творів. — Т. 38.— С. 294. . Термін цей походить від англійського слова «чартер» — хартія: так тогочасні керівники англійського пролетаріату назвали свою політичну програму. Вона вимагала загального виборчого права — і під гаслом цієї, як відзначатимуть засновники марксизму, справді революційної на той час вимоги вже 1838 року почалися масові демонстрації та мітинги, на яких чартистські агітатори закликали робітництво боротися за свої права, а не терпіти й страждати, як це робила більшість в'язнів у робітних домах.

Революційної боротьби пролетаріату Діккенс ні тоді, ні пізніше не прийняв. Але разом з тим навряд чи випадково, що саме в «Олівері Твісті» (вперше в творчості письменника) натрапляємо на згадку про фабричних робітників. Тільки під впливом чартистського руху автор «Піквікського клубу» починає досить послідовно переходити від комічно-утопічних мотивів свого першого роману до соціальної сатири, спрямованої проти суспільних пороків буржуазної Англії. В «Олівері Твісті» Діккенс, услід за чартистами, привернув увагу громадськості до нестерпно важкого становища широких трудящих мас і насамперед до нелюдських умов, у яких жило найбідніше населення Англії.

Але в центрі уваги письменника передусім трагедія дітей, що животіють у робітному домі, керівництво якого вважає їх — особливо хворих — порушниками закону про бідних, нікчемними ледарями чи невдячними тварюками. В II розділі роману постає колективний образ таких «малих порушників», які «вовтузилися цілий день на підлозі, не потерпаючи від надміру харчів та одежі». З гірким гумором, за яким відчувається глибоке обурення, автор розповідає про страшні методи їхнього «виховання». Серед Оліверових товаришів по нещастю вирізняється доведений голодом мало не до божевілля хлопець, який змушує наляканих дітей просити добавки каші. Контрастом цій спробі протесту є змальований з особливою сумного ніжністю «живий мрець» Дік. Попри всі сентиментально-мелодраматичні мотиви цього образу, в ньому розкривається типова для тих часів доля маленької жертви робітного дому. Глибину й сміливість діккенсівського документально обгрунтованого викриття буржуазної легенди про ці нібито добре впорядковані філантропічні установи для старих і дітей важко переоцінити.

Щире співчуття письменника-гуманіста до жертв буржуазної філантропії невіддільне від дошкульної сатири на їхніх тюремників. Тут треба згадати колективний образ членів парафіяльної ради, в якому вирізняється джентльмен у білому жилеті, а також образи наглядачів. Це місіс Менн, яка, «виховуючи» дітей не лище голодом, а й різками та власним кулаком, при сторонніх лицемірно маскується мало не під рідну матір своїх підопічних. Зате її колега місіс Корні, не лицемірячи, одверто кляне «старих відьом, які навіть померти не можуть, не дошкуливши чесним людям», і взагалі осуджує «засліплення» бідняків, незадоволених своєю долею. Вона гідна свого начальника й майбутнього чоловіка — парафіяльного урядовця Бамбла. Його кредо, яке цілком поділяє і місіс Корні, полягає в тому, «щоб давати біднякам саме те, чого вони не потребують». Бідняки, які насмілюються вимагати реальної допомоги і, не одержавши її, помирають, є, на його думку, бунтівниками та впертими злиднями. І те, що формально призначається на допомогу цим «злидням», має йти до рук корисливих чиновників — таких, як Бамбл, — в тому числі й портвейн, яким він частує місіс Корні, а тим більше м'ясо, оскільки воно, як твердо впевнений цей «філантроп»-практик, збуджує в бідняках «протиприродний» бунтівничий дух.

Недаремно ґудзики до шинелі, на котрих, як і на парафіяльній печатці, вибито постать доброго самаритянина (біблійний символ милосердя), Бамбл заслужив, за його ж визнанням, тим, що не надав допомоги біднякові і той сконав під дверима робітного дому. Цей епізод яскраво викриває як лицемірство буржуазної філантропії, так і сутність буржуазної моралі та філософії, які, і це добре розуміє Бамбл, виправдують і обґрунтовують подібне «милосердя». Самовпевнений і самовдоволений чванько, він щиро вважає, що коли хтось навіть з вищих від нього за посадою чиновників суперечить йому, а тим більше, коли хтось із нижчих чи бідніших дозволяє собі те, що й він, — це означає «моральну революцію», яка призведе країну до загибелі. Але одверто цю думку він з комічно-патетичним обуренням висловлює тільки на адресу простих людей. Перед вищими за посадою чи просто сильнішими від нього Бамбл — боягуз.