Вадим Собко - Скеля Дельфін

— Мені треба, Степане Тимофійовичу, — сказав він, — щоб ви допомогли мені дістати одну річ з яхти «Галатея». Річ ця зовсім маленька і за грошима я не постою. Ця річ дорога мені, як пам’ять від моєї матері. Коли білі тікали звідси, вона була на яхті Я сподіваюся ви допоможете мені це зробите.

Степан Тимофійовйч дивився у вікно, міцно погладжуючи рукою щоку і з при ємністю відчуваючи легенькі уколи вчора поголеної бороди.

— Да… — сказав він, подумавши. Справа ця не важка, тільки дуже давно я вже під воду не ходив Та й снасті всієї вам у нашому місті не дістати. А про гроші, так не пусте. Нам і своїх, вистачає.

І раптом пожвавівши, він одірвав погляд від вікна і глянув на Глобу весело й насмішкувато.

— А ви зверніться в Епроп.

— Мені не хотілося б мати справу з Епропом, — гостро відповів Петро

Андрійович, і обличчя його стало нерухомим.

— Що, мабуть, мамашину пам’ятку не всім бачити можна? — засміявся водолаз, показуючи Глобі великі жовтуваті рівні зуби.

— Ні, чому ж, можна, — усміхнувся Глоба. — А винце, Степане Тимофійовичу, у вас знамените.

Він почав говорити про вино, про погоду, про всякі дрібниці, які тільки спадали йому на думку, старанно обминаючи розмову про пам’ятку від матері.

Водолаз дивився на нього, усміхаючись, і не заважав йому говорити. Степан Тимофійович бачив на своєму віку чимало людей і вмів у них розбиратися. Він добре помітив, як Глоба обминає попередню розмову, і гість йому не сподобався. Чим саме йому не подобався цей високий приємний чоловік — було невідомо.

І коли, поговоривши ще з півгодини. Глоба випив останню чарку вина і, попрощавшись з хазяїном, зник за дверима в густій темряві південної ночі, Огрінчук ще довго сидів біля стола і все думав, що ж це за людина відвідала його і що цій людині, власне, потрібно.

— Дівчата завжди поспішають з висновками, — переконливо сказав Гриша Глузберг.

Іншим часом йому б, може, і довели протилежне, але ніхто не збирався суперечити Гриші. Тим більше, що ці слова він вимовив поважним, переконливим голосом і, як завжди, відразу ж замовк.

Білява Ніна Іванова, що сиділа недалечко від Глузберга, зразу ж образилася і почала придумувати, що б відповісти так само ущипливо і прикро. Проте, цій сутичці не судилося розгорітись: Борис Петрович обірвав її на самому початку.

Вони сиділи в шостому класі — Борис Петрович біля стола, Ніна Іванова. Гриша Глузберг, Андрюша Кравченко, ще трос хлопців і двоє дівчат на перших партах. Це були трохи дивні збори, де не було ні голови, ні секретаря, писати протокол зовсім не думали.

Енергійна Ніна Іванова гарячкувала, промовляла з запалом, намагаючись переконати своїх співбесідників, і якби не Борис Петрович, то поважні збори вже давно б перетворилися на звичайну перепалку між школярами.

Коротше кажучи, Ніна вимагала від Бориса Петровича і від усіх присутніх найрішучіших і найсуворіших покарань для Васі. Вася зганьбив увесь клас, коли сьогодні заснув на уроці, і терпіти цього далі не можна. Ще добре, Борис Петрович не захотів ославити їхній клас на всю школу, а що б воно було, якби такий випадок трапився, скажімо, на алгебрі? Просто страшно подумати! Завтра ж треба піти до директора, і хай Вася вчиться в якій-небудь іншій школі, де його ще не знають…

І отут-то Гриша й сказав своє знамените речення про дівчат, які завжди поспішають з висновками. Двоє дівчаток сиділи позаду Ніни, одна стрижена, білява, на ймення Фіра, а друга з маленькими, туго заплетеними кісками, що стирчали в різні боки, — Клава. Вони теж образилися за всіх, але висловитися не встигли, бо Вітька Огрінчук вискочив наперед і взяв слово собі.

Був Вітя Огрінчук маленький на зріст, чорнявий, на диво швидкий і в той же час круглий і лагідний хлопчина. Всі звали його Огурчиком, і він нітрохи не ображався на таке перекручення свого прізвища. Так от Огурчик вискочив з-за парти й закричав:

— Так, і я, і я… Дівчата поспішають… Я думаю, що… Він піонер, так не роблять…

Огурчик говорив захоплено. Слова не поспівали в нього за думками, і зрозуміти те, що він говорив, було досить важко.

— Якби всі говорили так, як Огрінчук, то робити доповіді було б неможливо, — сказав Гриша і знову замовк так само несподівано.

Андрюша Кравченко сидів, намагаючись бути поважним, і не висловлювався. Взагалі Андрюша Кравченко був людина дії. Він міг устругнути найнеймовір-нішу штуку, але висловлюватися не вмів. Уже давно минув той час, коли він із зневагою ставився до дівчат, але й він не схвалював занадто суворого присуду Ніни.