Болеслав Лесмян - Пригоди Синдбада мореплавця

Я щодуху підбіг до нього і прошептав:

— Викинь цього листа назад у море!

— Не такий я дурень! — відповів дядько. — Це ж єдина пам’ятка з тих часів, коли я над морем на розкладному столику вірші писав.

— Дядечку, — шепнув я знову розпачливим голосом, — благаю тебе, сховай принаймні цього листа у кишеню, бо це лист Морського Диявола. Ти навіть не знаєш, яка відповідальність лягає на тебе через цей листок паперу!

Незважаючи на мої благання й наполягання дядько тріумфально підніс угору той нещасний листок і вигукнув:

— Не сховаю я його в кишеню доти, доки не перечитаю свій витвір, який я вже забув. Найбільша для мене радість — це пригадування забутого вірша.

І дядько без поспіху почав читати свій давній вірш. Жах пронизав усе моє єство. Команда легко могла помітити в дядькових руках диявольського листа. Жах мій став ще сильнішим у ту мить, коли я раптом побачив, що один зі старих і бувалих матросів, проходячи повз дядька, кинув гострий погляд на аркуш паперу. Я в цю мить зненавидів дядька Тарабука за його дурний опір, який став джерелом наших нещасть.

Старий і бувалий матрос одразу пізнав диявольський почерк, оскільки дядько, зачитавшися своїм віршем, виставив на загальний огляд ту сторону аркуша, на якій був лист Морського Диявола.

— А це що таке? — вигукнув старий і бувалий матрос, торкаючись листа вказівним пальцем. — Лист Морського Диявола на нашому кораблі?

Дядько Тарабук погордливо глянув на матроса.

— Не заважай мені читати, старий матросе, — проказав він урочистим голосом.

Вечірній присмерк прикривав дядькове обличчя, так що матрос у першу мить не помітив його химерного вигляду. Бажаючи, однак, докладніше роздивитися нещасного власника диявольського листа, він витяг з кишені ліхтарик, засвітив його і, піднявши вгору, пустив сніп світла на лице дядька Тарабука. Роз’яснене ліхтариком обличчя показало свою щільно вкриту чорним друком поверхню. Ця картина справила на старого матроса таке сильне враження, що він знерухомів, остовпів з ліхтариком в руці. Рота розкрив навстіж, очі вивернув на лоба і якийсь час стояв без руху. Голос, мабуть, завмер у нього в грудях, бо він не вимовив жодного слова.

Я перелякався, дивлячись на цю сцену.

Китаєць, не розуміючи, яка небезпека нам загрожує, шепнув мені на вухо:

— Поглянь, Синдбаде, як урочисто й чудово виглядає наш поет у світлі ліхтаря!

— Орангутанг! — вигукнув раптом старий матрос здушеним голосом.

Той вигук дуже образив мого дядька.

— Як ти смієш, простий смертний, називати мене орангутангом! — закричав він, дивлячись на матроса згори. — Я поет.

— Ти син дияволиці та орангутанга! — відповів матрос з обуренням. — Знаюся я на таких покручах!

У цю мить капітан і решта матросів кільцем оточили дядька, освітленого ліхтарем. Задруковане віршами дядькове обличчя здіймалося над враженим натовпом, який уважно до нього придивлявся.

— Син дияволиці та орангутанга! — верещав старий і бувалий матрос. — Як насмілився нащадок такої нікчемної раси вдертися на наш корабель? Біда нам! У нього в руці затиснутий клятий лист Морського Диявола! Наявність цього листа на кораблі віщує невдачі та лиха. Капітане, я раджу тобі негайно викинути цю потвору разом з листом у море!

— В море! В море його! — хором ревнула команда.

— Я не син дияволиці та орангутанга, а поет! — вигукнув згорда дядько Тарабук. — Геть з моїх очей, жалюгідний натовпе, який не вміє вшанувати й оцінити великого поета! Замість того, щоб на колінах дякувати мені за мою присутність на кораблі, хочеш мене, жалюгідний натовпе, в море вкинути?

— В море! В море його! — хором повторила команда.

Кілька матросів кинулися на дядька Тарабука і, схопивши його за руки, скрутили.

— Я не дозволю зробити цьому чоловікові нічого поганого! — закричав раптом я, підбігши до нещасного дядька. — Це мій дядько, якого ніщо не пов’язує ні з дияволицею, ні з орангутангом!

— Це великий поет і мій приятель! — у свою чергу закричав китаєць, наближаючись до дядька.

— Тим гірше для вас обох! — відповів старий і бувалий матрос. — Викинемо вас у море разом із ним!

— В море їх, в море! — знову гукнула команда.

Невідомо, чим би скінчилося це сумне непорозуміння, якби раптовий і несподіваний випадок не відвернув від нас уваги капітана й матросів. Ми вже відплили на декілька миль від берега, і корабель наш мчав у відкритому морі.

Оточував нас вечірній присмерк, який густішав із кожною хвилиною, вістуючи темну ніч.