Марк Твен - Пригоди Тома Соєра

- Повернетесь ви пізно. Мабуть, краще тобі, доню, ли литися на ніч у котроїсь із дівчаток, що мешкають неда ,еко від пристані.

- То я, мамо, залишуся в Сьюзі Гарпер.

- Дуже добре. Гляди ж мені, поводься там як слід і не двдавай нікому клопоту.

Коли вони йшли до пристані, Том сказав Беккі:

- Слухай, а знаєш, що ми зробимо? Замість іти до Джо Гарпера, піднімемося на гору й заночуємо у вдови Дуглас. 4 неї буде морозиво! Там його роблять мало не щодня - та де й скільки! Вона страшенно зрадіє, що ми прийшли.

- Ой, то буде чудово! - Беккі трохи подумала й додав Тільки що скаже мама?

- А звідки вона знатиме?

Дівчинка подумки зважила цей доказ і нерішуче мови

- Але ж це недобре...

- Та чого там недобре! Як вона нічого не знатиме, то ка ж шкода? їй аби лише з тобою нічого не сталося, ото й усе. Та, певне, вона б тобі й сама сказала піти туди, тільки рось не подумала. Напевне сказала б.

Щедра гостинність вдови Дуглас була спокусливо приладною. І невдовзі, разом з Томовими умовляннями, вона ^зяла гору над сумнівами. Про свої наміри вирішили ншо ріу не казати. Та раптом Томові спало на думку, що, може, ого ж таки вечора Гек прийде по нього й дасть сигнал. Ця гадка враз потьмарила його рожеві сподівання. Одначе Одмовитись від звабних гостин у вдови Дуглас він не мав (Или. Та й з якої б то речі відмовлятись, міркував він, адже чора сигналу не було, то чи так уже доконче він має бути •сьогодні? І зрештою певна зваба приємного вечора перева [170] жила непевні сподіванки на скарб, і, як усі хлопці, Том схилився до того, що надило його дужче, й постановив собі більш не згадувати про скриньку з грішми аж до завтра.

За три милі нижче від містечка пором повернув до устя лісистої улоговини й причалив до берега. Юрба висипала на суходіл, і одразу ж по гаях та крутосхилах то ближче, то далі залунали вигуки й сміх. Пішли в діло всі можливі способи добряче впріти й наморитися, і кінець кінцем юні розбишаки посходилися назад до табору зголоднілі, наче вовки, й жадібно накинулись на смачні наїдки. Після того банкету всі посідали в затінку розложистих дубів відпочити й погомоніти. А трохи згодом хтось гукнув: - Хто йде в печеру?

Зголосилися всі. Дістали привезені з собою свічки і од разу ж наввипередки побралися нагору. Вхід до печери був досить високо на схилі і являв собою отвір у формі літери А Важкі дубові двері стояли відчинені. За ними була неве лика холодна, як погріб, зала, де сама природа звела міцні вапнякові стіни, зарошені, мов холодним потом, краплями вологи. Стоячи серед того похмурого мороку й дивлячись крізь отвір на осяяну сонцем зелену долину, кожен відчував, як його огортає дух романтики й таємниці. Та невдовзі перше враження послабло, і знов почалися пустощі. Тільки-но хтось засвічував свічку, на нього враз накидалися всім гуртом, зав'язувалась боротьба, і, хоч би як запекло боро нився власник свічки, її дуже скоро вибивали в нього з рук або просто гасили, лунав радісний вибух сміху, а тоді вчи няли напад ще на когось. Та все має свій кінець. І зрештою довга вервечка дітлахів потяглася вниз крутим схилом головної галереї, і низка мерехтливих вогників тьмяно осві тила величні кам'яні стіни майже до самого верху, де вони сходилися склепінням футів із шістдесят заввишки. Завширшки галерея була не більш як вісім-десять футів. Через кожні кілька кроків обабіч неї розходились усе нові й нові, ще вужчі відгалуження: вся та печера,-яку називали Мак-Дугаловою, являла собою неосяжне плетиво вузьких по кручених коридорів, що без кінця сходилися, розходилися, перетинались і нікуди не вели. Казали, що можна дні й ночі блукати цим хитросплетінням розколин та проваль - і не знайти виходу з печери; що можна спускатись усе глиб ше й глибше - і щораз натрапляти на нові лабіринти, яким нема кінця-краю. Ніхто не міг сказати, що знає всю печеру. Це було просто неможливо. Більшість молоді знала тільки якусь її частину, і звичайно ніхто не потикався за [172] межі того розвіданого терену. Том Сойєр знав печеру не краще й не гірше за інших.

Десь із три чверті милі головної галереї вони пройшли, як і перше, вервечкою, а тоді купки й парочки почали звертати в бічні відгалуження, шастати похмурими вузькими переходами, зненацька наскакуючи на інших у місцях, де ці переходи знову з'єднувались. Навіть не виходячи за межі «розвіданої» частини печери, там можна було з півгодини не потрапити нікому на очі.

Та поступово купка за купкою тяглися до виходу з пече ри й опинялися надворі, захекані, веселі, з ніг до голови закапані свічковим лоєм, перемазані глиною і дуже потішені вдалою прогулянкою. На превеликий подив усім, виявилося, що вони зовсім забули про час і що ось-ось почне сутеніти. Сигнальний дзвін на поромі бамкав уже з півгодини. А втім, він тільки гідно завершував той день романтичних пригод, і всі слухали те бамкання із задоволенням. Коли пором зі своїм неспокійним вантажем виплив на течію, ніхто, крім його капітана, не шкодував за згаяним днем.