Марк Твен - Пригоди Тома Соєра

Раптом блиснуло світло, і завулком стрімголов промчав Том.

- Тікай! - гукнув він.- Тікай, як жити хочеш! Він міг би й не повторювати - досить було першого [167] слова. Ледь зачувши його, Гек дременув так, що аж п'яти замигтіли,- не менш як миль сорок на годину. Обидва мчали не спиняючись аж до старої занедбаної різниці в протилежному кінці містечка. Тільки-но вони забігли під дах, знялася гроза і ушкварила злива. Трохи відхекавшись, Том сказав:

- Ну, Геку, ото був жах! Устромляю один ключ, устромляю другий, тихенько, як тільки можу, а вони, кляті, так скрегочуть, що я аж зомліваю з переляку. І ні той, ні той не підходить. Я вже й сам не тямлю, що роблю, і натискаю на клямку - а двері й відчиняються! Вони були неза-мкнені! Я туди ввалююсь, скидаю з ліхтаря рушник і - господи, спаси й помилуй!..

- Що?.. Що ти там побачив, Томе?

- Ой Геку, я мало не наступив на руку індіанця Джо!

- Брешеш!

- Ні! Лежить просто на підлозі, руки розкидав і спить, наче вбитий. А на оці та сама пов'язка.

- Милий боже!.. Що ж ти зробив? Він прокинувся?

- Ні, й не ворухнувся. Мабуть, п'яний. Отож я схопив свого рушника - та й драла!

- Ну, я б про рушника й думати забув!

- Спробував би я забути! Мав би потім від тітки!

- Слухай, Томе, а ту скриньку ти бачив?

- Де там було роздивлятися, Геку! Не бачив я скриньки і хреста не бачив. Нічого не бачив, тільки пляшку та бляшаний кухоль на підлозі біля індіанця Джо... ага, ще було в кімнаті два барильця і якісь пляшки, ціла купа. То розумієш, чому там нечисто?

- Чому?

- Бо там тримають горілку! Може, в усіх заїздах Товариства тверезості є такі кімнати, як ти думаєш, Геку?

- Може, й так. Хто ж би міг про таке здогадатися?.. А слухай, Томе, якщо індіанець Джо п'яний, то це ж чудова нагода забрати скриньку.

- Та де там! Іди спробуй! Гек аж здригнувся.

- Та ні, ні... мабуть, що ні.

- От і я так кажу, Геку. Однієї пляшки біля індіанця Джо замало. Було б три, то я ризикнув би.

Обидва надовго примовкли й замислились. Нарешті

Том сказав:

- Слухай, Геку, може, почекаймо з цим ділом, поки дізнаємося, що індіанця Джо там немає. Бо так дуже страшно. А як ми почнемо стерегти щоночі, то рано чи пізно неодмінно [168] побачимо, як він піде, а тоді мерщій туди, хапнемо скриньку - і квит.

- Хай так. Я згоден стерегти хоч би й до ранку, і потім щоночі стерегтиму, якщо ти зробиш усе інше.

- Гаразд, зроблю. Все твоє діло - пробігти по Гупер-стріт і понявчати в мене під вікном, а як не прокинуся - шпурнути у вікно жменю жорстви, тоді збудиш напевне.

- Згода й добра угода!

- Ну, а тепер, Геку, гроза минула і я піду додому. Години за дві-три й світати почне. То ти вернися, постережи там цей час, гаразд?

- Я ж сказав, Томе, що стерегтиму, то й стерегтиму. Хоч і рік стоятиму щоночі коло того заїзду! Вдень відсип-лятимусь, а цілу ніч стерегтиму.

- От і добре. А де ж ти спатимеш удень?

- На сіновалі в Бена Роджерса. Він мені дозволяє, і негр їхній, дядько Джейк, теж. Я тягаю йому воду, коли треба, а він, як я пошзршу, дає мені щось поїсти - ну, звісно, як має що. Той дядько Джейк - таки, добрий негр, Томе. Він мене любить за те, що я ніколи не пишаюся перед ним, хоч він і чорний. А часом я навіть їм із ним разом. Тільки ти не кажи про це нікому. Як живота підведе, то й таке зробиш, чого іншим разом, може, посоромився б.

- Ну добре, якщо вдень нічого не буде треба, то спи собі. Я тебе не чіпатиму. А вночі, тільки-но щось побачиш, зараз же бігом до мене - і нявчи.

Розділ XXIX

Найперше, що почув Том у п'ятницю вранці, була радісна звістка: сім'я судді Тетчера вчора повернулася до містечка. І скарб, і індіанець Джо на час мовби відійшли у затінок, а чільне місце в хлопцевих думках зайняла Беккі. Він побіг до її будинку, і разом з гуртом шкільних товаришів вони донесхочу награлися і в се, і в те, а увінчався той чудовий день ще однією приємною новиною: Беккі упрохало свою матір влаштувати давно обіцяну й довго відстрочувану заміську прогулянку наступного дня, і та зрештою погодилась. Дівчинка аж стрибала з радості, та й Том радів не менше. Ще до заходу сонця розіслали запрошення, і юна парость містечка, наперед тішачись тим святом, почала захоплено готуватися до нього. Том був такий збуджений, що довго не міг заснути й лежав, плекаючи надію ось-ось почути Гекове нявчання, піти заволодіти скарбом і завтра на [169] прогулянці вразити ним Беккі й усіх, хто там буде. Та його спіткало розчарування: тієї ночі Гек так і не дав сигналу.

Настав ранок, і на десяту годину веселе, гомінке товариство зібралося коло будинку судді Тетчера. Можно було рушати. За тих часів літні люди не мали звичаю вибирався з молоддю на такі прогулянки й псувати їй розвагу. Вважалося, що дітлахи будуть у безпеці під крильцем рох-трьох вісімнадцятирічних панночок та стількох же молодиків десь років за двадцять. Для такої нагоди найня а старенький паровий пором, і невдовзі жвава юрба, наватажена кошиками з їжею, заповнила головну вулицю й лсунула до річки. Сід занедужав і мусив пропустити свя л, а Мері лишилася вдома доглядати його. На прощання Дсіс Тетчер сказала Беккі: