Марк Твен - Пригоди Тома Соєра

Тітка Поллі, Мері й Гарпери кинулися до своїх воскрес-лих страдників, обсипали їх поцілунками, славлячи бога за їхній порятунок, а тим часом самотній Гек стояв ні в сих ні в тих, не знаючи, що йому робити й де сховатися від неприязних поглядів, що їх кидали на нього багато городян. Трохи повагавшись, він рушив було до дверей, щоб непомітно чкурнути геть, але Том схопив його за руку й сказав:

- Тітонько Поллі, так нечесно. Треба, щоб хтось порадів і Гекові.

- Ну звісно, що порадіють! Я перша рада бачити його, сердешного сирітку!

Та дбайлива увага й лагідні слова тітки Поллі тільки ще дужче збентежили Гека. [118]

Раптом священик щодуху заволав:

- Воздаймо хвалу Всевишньому за його ласку! Від щирого серця заспіваймо йому славу!

І всі разом заспівали. Потужно й урочисто лунали під склепінням церкви звуки старовинного подячного гімну, а великий пірат Том Сойер дивився на заздрісні очі товаришів навколо себе й у душі визнавав, що то найщасли-віша хвилина в його житті.

Виходячи юрбою з церкви, обморочені парафіяни казали одне одному, що залюбки дали б одурити себе ще раз, аби тільки знов почути такі чудові співи.

Том дістав того дня стільки стусанів і поцілунків - залежно від настрою тітки Поллі,- скільки навряд чи перепадало йому за цілий рік, і сам не знав, у що вона вкладає більше любові до нього та вдячності богові - в стусани чи в поцілунки.

Розділ XVIII

Ото й був Томів великий таємний задум: повернутись додому всією піратською зграєю і об'явитися на своєму похороні. У суботу звечора вони переправилися на великій колоді до міссурійського берега, вийшли на суходіл за п'ять чи шість миль нижче від Сент-Пітерсберга, заночували в заростях на околиці містечка, а вдосвіта задвірками та глухими вуличками прокралися до церкви й сховалися на хорах, серед безладно накиданих поламаних лав.

У понеділок вранці, за сніданком, і тітка Поллі, й Мері були навдивовижу добрі до Тома й раді прислужитись йому. За столом точилася незвично жвава розмова. Тітка Поллі зауважила:

- Хай так, Томе, скажімо, то була втішна витівка - майже цілий тиждень мучити нас усіх, а самим веселитися на острові,- але дуже жаль, що ти такий жорстокосердий і змусив страждати мене. Коли вже ви могли приплисти на колоді на свій похорон, то хіба не міг ти ще раніше дістатися сюди і якось дати мені знати, що ти не вмер, а тільки втік із дому?

- Атож, ти міг би це зробити, Томе,- докинула Мері.- Та, певне, й зробив би, але просто не подумав.

- Зробив би, Томе, скaжи? - спитала тітка Поллі з сумом і надією на обличчі.- Ти й справді просто не подумав про це?

- Я... та ні, не знаю. Це ж усе зіпсувало б. [119]

- Ой Томе, а я сподівалася, що ти любиш мене хоч стільки,- сказала тітка Поллі з такою гіркотою, що Томові стало ніяково.- Хай би навіть незробив, а хоч подумав - і то було б легше.

- Ну, тітонько, хіба це таке вже лихо? - заступилася за брата Мері.- Том просто дуже неуважливий: усе в нього бігом, ніколи ні про що не подумає.

- Дуже жаль. А от Сід подумав би. І зробив би - переправився б сюди й дав мені знати. Ой, Томе, гляди, пошкодуєш колись, що так мало думав про мене, та буде запізно!

- Та що ви, тітонько, ви ж знаєте, я вас люблю.

- Я б знала ще краще, якби ти довів це ділом.

- Тепер я й сам шкодую, що не подумав тоді про вас,- мовив Том винувато,- та зате я бачив вас уві сні. Це ж усе-таки чогось варте, правда?

- Та не так і багато, бо сни сняться й котові, та все ж краще, ніж нічого. І що ж тобі там снилося?

- Значить, так: у середу вночі мені приснилося, ніби ви сидите отам, біля ліжка, Сід - коло дров'яного ящика, а Мері поруч нього.

- Ну що ж, так ми й сиділи. Та й завжди так сидимо. Я рада, що ти хоч у сні згадував про нас.

- І ще мені снилося, ніби тут була мати Джо Гарпера.

- Гм, вона таки була тут! Що ж тобі ще снилося?

- Та багато всякого. Але тепер уже все наче в тумані.

- А ти спробуй пригадати, ану!

- Здається мені, що вітер... вітер... війнув на... на...

- Ну-ну, Томе! Вітер і справді на щось війнув. Ну ж бо! [120]

Том притис пальці до чола, з хвилину напружено думав, а тоді сказав:

- Згадав! Таки згадав! Вітер війнув на свічку!

- Боже правий! Ну, далі, Томе, далі!

- І, здається, ви сказали: «Мабуть, двері...»

- Кажи, кажи, Томе!

- Зараз, дайте подумаю хвилинку... зараз... Атож, ви сказали: «Мабуть, двері не зачинені».

- Так я й сказала, не зійти мені з цього місця! Хіба не так, Мері?.. Ну, далі!

- А потім... потім... не пригадую напевне, але нібито ви сказали Сідові піти... піти й...