Марк Твен - Пригоди Тома Соєра

- Ну? Ну? Що я сказала йому зробити? Що, Томе?

- Ви сказали йому ...о, згадав - щоб він причинив двері.

- Ой боже ж ти мій! Зроду ще такого не чула! Нехай мені тепер хтось скаже, що сни - то пусте. Треба буде сьогодні ж піти й розповісти про це Сіріні Гарпер. Побачимо, як вона тепер посміється із забобонів!.. Ну, Томе, далі!

- О, тепер мені все як є пригадалося. Потім ви сказали, що я був не лихий, а тільки неслух і бешкетуй і що питати з мене - однаково що... з когось там, з лошати, чи що.

- Точнісінько так я й сказала! О небо!.. Ну, далі, Томе!

- А потім ви заплакали.

- Ну певне, що заплакала, певне. І то не вперше. А тоді що?

- А тоді місісГарпер і собі заплакала й сказала, що і її Джо був такий самий, а ще шкодувала, що відшмагала його за вершки, які сама ж вилила...

- Томе! То святий дух на тебе зійшов! Ти бачив віщий сон, ось що це було! Бога ради, далі, Томе!

- А потім Сід сказав... він сказав...

- Я, здається, нічого не казав,- озвався Сід.

- Ні, хлопче, казав,- мовила Мері.

- Цитьте ви, нехай Том розказує далі! Що він сказав, Томе?

- Він сказав... сказав... ніби йому здається, що мені краще там, куди я потрапив, але якби я більше шанувався...

- Ну, ви чули? Це точнісінько Сідові слова!

- А ви звеліли йому замовкнути.

- Ще б пак!.. Це ж, певно, ангел небесний десь тут був. Не інакше як ангел! [121]

- Тоді місіс Гарпер розказала, як Джо налякав її пістоном, а ви згадали про Пітера й мікстуру...

- Свята правда, щоб я жива була!

- Ну, а потім ви розмовляли про те, як нас шукають у річці й що похорон буде в неділю, а під кінець ви з місіс Гарпер обнялися й заплакали, і вона пішла.

- Все достеменно так і було! Так і було, і це така ж правда, як те, що я отут сиджу. Томе, та навіть якби ти бачив усе те на власні очі, то й тоді не розповів би краще!.. Ну, а далі - далі що було? Кажи, Томе!

- Потім ви нібито молилися за мене, і я чув кожне ваше слово. А тоді лягли спати, і мені так жаль вас стало, що я дістав з кишені шматок платанової кори й написав на ній: «Ми не потонули, а тільки втекли в пірати»,- і поклав її на стіл біля свічки, а ви були вві сні така добра з обличчя, що я нахилився й поцілував вас.

- Ой Томе, справді? Та я б тобі все за це простила! - І вона рвучко обняла хлопця, змусивши його відчути себе найпослідущим негідником.

- Дуже добре зробив, дарма що тільки вві сні,- мовив Сід неначе сам до себе, але так, що всі почули.

- Замовкни, Сіде! Людина робить уві сні те саме, що вона зробила б насправді... Ось тобі, Томе, найбільше яблуко, я навмисне приберігала його на той випадок, якщо ти знайдешся. А тепер усі до школи. Хвала господу богу, отцю нашому небесному, за те, що він повернув мені тебе, за його довготерпіння та милосердя до всіх, хто вірує в нього й шанує його заповіді, хоч я, грішна, й не гідна його благодаті. Та якби самим тільки гідним призначалась його ласка і його поміч у скруті, то мало хто знав би, що таке радість на землі й вічний спочинок на тому світі... Ану, Сіде, Мері, Томе, забирайтеся звідси мерщій, он скільки часу я з вами згаяла!

Діти пішли до школи, а стара жінка поспішила до місіс Гарпер, щоб чудесним Томовим сном похитнути її невіру. Що ж до Сіда, то, йдучи з дому, він визнав за краще не висловлювати вголос, що в нього на думці. А думав він ось що: «Ой не віриться! Щоб ото переказати такий довгий сон - і ніде не помилитись!..»

Яким героєм став тепер Том! Він уже не скакав, не гарцював, як раніше, а виступав поважно, з гідністю, як і годиться бувалому піратові, який знає, що на нього звернені всі очі. А воно справді так і було, і хоч він силкувався не показувати, що бачить ті захоплені погляди й чує те, що кажуть у нього за спиною, але душа його жадібно поглинала [122] солодку поживу. Менші хлопчаки табунцем тяглися слідком за ним, пишаючись, що їх бачать разом і він не жене їх від себе, а Том простував попереду, мов барабанщик на чолі урочистої процесії або слон, що вступає до міста, ведучи за собою мандрівний звіринець. Його ровесники вдавали, ніби й не знають, що він тікав з дому, а проте їх точила чорна заздрість. Вони ладні були віддати все на світі, аби тільки мати таку бронзову засмагу й таку гучну славу, а Том не проміняв би ні того, ні того навіть і на справжній цирк.

У школі всі товариші так носилися з ним і з Джо, дивилися на них з таким щирим захватом, що невдовзі обидва герої стали «задаватися» просто нестерпно. Вони почали розповідати про свої пригоди жадібним слухачам - справді тільки почали, бо, зважаючи на невичерпну фантазію оповідачів, кінця тій розповіді не було видно. А коли обидва дістали люльки й стали з незворушним виглядом попахкувати ними, слава їхня сягнула надхмарних висот.