Марк Твен - Пригоди Тома Соєра

Усі троє весело повернулися на острів і знов заходилися пустувати, без угаву базікаючи про Томів чудовий план і захоплюючись його вигадливістю. Після ситного обіду, який складався з яєчні та риби, Том сказав, що хотів би навчитися курити. Джо підхопив цю думку: мовляв, і він охоче спробував би. Отож Гек змайстрував ще дві люльки й набив їх тютюном. Початківці зроду не курили нічого, крім самокруток з виноградного листя,- а воно ж тільки щипає язик і взагалі не вважається справжнім куривом.

Вони розляглися на траві, спираючись на лікті,й почали обережно, невпевнено попахкувати люльками. Дим мав [111] неприємний смак і ставав кілком у горлі, але Том сказав:

- Ха, та це ж так просто! Якби я знав, то вже б давно навчився.

- І я теж,- докинув Джо.- За іграшки.

- А скільки разів, бувало, дивлюся, як люди курять, та й думаю: от би й собі навчитися,- провадив Том.- І гадки не мав, що зможу.

- Та й я так само, скажи, Геку? Ти ж чув, як я таке говорив, правда ж? Ось Гек не дасть збрехати.

- Еге ж, і не раз.

- О, а я скільки разів! - мовив Том.- Сотні разів це казав. Одного разу біля різниці... Пам'ятаєш, Геку? Тоді ще Боб Теннер там був, і Джонні Міллер, і Джеф Тет-чер. Пригадуєш, Геку, як я це сказав?

- Еге ж, казав,- підтвердив Гек.- Це було якраз другого дня після того, як я загубив білу кульку... Ні, перед тим.

- От бачиш, Джо,- мовив Том.- Гек пам'ятає.

- Мабуть, я міг би курити люльку цілий день,- заявив Джо.- Мене анітрохи не нудить.

- І мене ні,- сказав Том.- Я теж би курив хоч цілий день. А от Джеф Тетчер не зміг би, на що хочете закладаюся.

- Джеф Тетчер! Та він би звалився з ніг після другої затяжки. Хай би колись спробував. Де йому!

- Певно, що звалився б. І Джонні Міллер. Хотів би я побачити, як Джонні Міллер закурить люльку!

- Ого, а я як хотів би! - мовив Джо.- Іду в заклад, що Джонні Міллер на таке не годен. Та він тільки разочок потягне - і беркицьне.

- А таки беркицьне. Слухай, Джо, от би наші хлопці зараз подивилися на нас!

- Ото була б штука!

- А знаєте що? Ми нікому нічого не скажемо, а колись, як зберуться всі, я підійду до тебе й спитаю: «Слухай, Джо, люлька є? Покурити хочеться». А ти мені: «Та є, і моя стара, і ще одна, от тільки тютюнець не дуже запашний».- «Дарма, аби міцний»,- скажу я, і тоді ти дістаєш люльки, і ми спокійнісінько закурюємо. Ото всі витріщать очі!

- Атож, ну й сміху буде, Томе! От якби це й справді зараз!

- О, якби ж то! А коли ми скажемо, що навчилися курити на піратському острові, думаєш, вони не пошкодують, що не були з нами? [112]

- Ого, ще й як пошкодують! На що хочеш закладаюся! Розмова точилася далі. Та незабаром вона стала трохи млявою і не дуже доладною. Співрозмовники дедалі на-довше змовкали й навдивовижу часто випльовували слину. За їхніми щоками немовби пробилися джерела, і хлопці ледве встигали відпомповувати справжню повінь під язиком; проте, незважаючи на всі їхні зусилля, чимало переливалося через край, і до горла їм раз у раз підступала нудота. Обидва поблідли й мали жалюгідний вигляд. У Джо з ослаблих пальців випала люлька, а потім і в Тома. Джерела били дедалі дужче, і помпи працювали на повну потужність.

Джо кволим голосом промовив:

- Я загубив свого ножика. Мабуть, піду пошукаю. Том, затинаючись, пробелькотів неслухняними губами:

- Я тобі поможу. Ти йди отуди, а я пошукаю коло струмка... Ні-ні, Геку, ти з нами не ходи, ми самі знайдемо.

Отож Гек знову сів у затінку й з годину чекав товаришів. Потім йому стало нудно, і він подався їх шукати. Вони були в лісі, далеко один від одного, обидва дуже бліді, і міцно спали. Але щось підказало Гекові: якщо їх трохи й понудило, то найгірше вже минулося.

За вечерею обидва були на диво мовчазні і вигляд мали знічений. А коли Гек, повечерявши, набив собі люльку й хотів був набити і їм, вони сказали: ні, не треба, їм трохи нездужається, певно, з'їли щось недобре за обідом.

Десь близько півночі Джо прокинувся й збудив товаришів. У повітрі відчувалася гнітюча задуха, що не віщувала нічого доброго. Хлопці збилися докупи і, хоч у густій, нерухомій задусі й так важко було дихати, присунулися до самого вогнища, немов шукаючи в нього дружньої розради. Вони сиділи принишклі і напружено чогось чекали. В лісі стояла похмура тиша. Поза колом вогнища все потопало в чорній пітьмі. Раптом якийсь тремтливий спалах на мить тьмяно освітив листя дерев і згас. Трохи згодом знов спалахнуло, вже яскравіше. Тоді ще раз. А потім у верховітті дерев почувся глухий стогін, щось шелеснуло, по обличчях хлопців перебіг легенький повів, і вони аж здригнулись на думку, що то майнув повз них сам Дух Ночі. На якусь хвилину все затихло. Аж раптом неприродно сліпучий спалах обернув ніч на день, і стало виразно видно кожну найменшу травинку біля ніг хлопців та їхні зблідлі, перелякані обличчя. Грізний гуркіт грому, ніби затинаючись, прокотився по небу і з похмурим глухим вур-котіням завмер у далині. Раптовий подмух холодного [113] вітру зашелестів листям і розкидав навколо багаття пластівці попелу. Ще один сліпучий спалах освітив ліс, і в ту ж мить розлігся такий тріск, наче у хлопців над самою головою розкололо верхівки дерев. Потім усе знов огорнула непроглядна темрява, і нажахані пірати ще міцніше притислись один до одного. Аж ось по листю застукотіли перші важкі краплі дощу.