Марк Твен - Пригоди Тома Соєра

Том привітався до цього романтичного обідранця:

- Здоров, Гекльберрі!

- Здоров, коли здоровий!

- Що це в тебе таке?

- Здохлий кіт.

- Ану покажи ближче, Геку... Ти диви, зовсім задубів. Де ти його взяв?

- Виміняв в одного хлопця.

- А що дав?

Синій квиток і бичачий міхург?- роздобув його на різниці.

- А квитка де взяв?

- Виміняв у Бена Роджерса два тижні тому за поганялку до обруча.

- Слухай, Геку, а навіщо потрібні здохлі коти? :

- Навіщо? Зводити бородавки.

- Та ну, невже? Я знаю певніший засіб.

- Не може бути! Який?

- Гнила вода.

- Ха, гнила вода! Ні біса вона не варта, твоя гнила вода.

- Не варта, кажеш? А ти пробував?

- Я - ні. А от Боб Теннер пробував.

- Хто тобі казав? .

- Ну, він сам казав Джефові Тетчеру, а Джеф сказав Джонні Бейкеру, а Джонні - Джімові Холлісу, а той - Бенові Роджерсу, а Бен - одному негрові, а той негр сказав мені. Отак!

- То й що? Всі вони брехуни. Всі, хіба що крім негра. Його я не знаю, але ще зроду не бачив негра, який би не брехав. Дурниці! А ти, Геку, скажи мені, як Боб Теннер робив це.

- Та як - узяв та й умочив руку в трухлявий пень з дощовою водою.

- Серед дня?

- Авжеж.

- І стоячи обличчям до пня?

- Так... Мабуть, що так.

- І щось казав?

- Та, мабуть, нічого не казав. Не знаю.

- Ага!.. Та який же бісів дурень зводить отак бородавки гнилою водою? Певно, що нічого не вийде. Треба піти самому в лісову хащу, де є пень з дощовою водою, і там рівно опівночі стати до нього спиною, вмочити руку у воду й проказати: «Індіанська їжа ячмінне зерно! Забери боро давки, гнила водо, на дно!» А потім заплющити очі й швидко відійти на одинадцять кроків, тричі повернутися на місці і аж тоді йти додому, тільки ні до кого дорогою не озиватися. Бо як озвешся, то все піде нанівець.

- Еге ж, це начебто добрий спосіб, але Боб Теннер робив не так.

- Ха, певно, що не так, бо ж у нього тих бородавок як ні в кого в місті; а коли б він знав, як зводити їх гнилою водою, то жодної досі не мав би. Я сам, Геку, звів [55] так тисячі бородавок. У мене їх завжди повно на руках бо я часто граюся з жабами. А ще я зводжу їх бо^ бом.

- Еге ж, бобом добре. Я й сам зводив.

- Справді? А як ти це робив?

- Ну, береш боба, розламуєш його на дві половинки, тоді надрізаєш бородавку, щоб виступила кров, мажеш кров'ю одну половинку боба й десь опівночі, за молодого місяця, закопуєш на роздоріжжі, а другу половинку спалюєш. І тоді ота половинка, на якій кров, тягтиметься до другої, а кров тягтиме до себе бородавку, і вона дуже скоро зійде.

- Усе так, Геку, твоя правда; тільки коли закопуєш ту половинку, треба ще проказати: «Біб рости, бородавка щезай і більше до мене не вертай!» - щоб було певніше. Так завжди робить Джо Гарпер, а він же їздив колись аж до Кунвілла і ще хтозна-де бував. А тепер скажи - як зводити бородавки здохлим котом?

- Ну, треба взяти кота й незадовго до півночі піти з ним на кладовище до свіжої могили, де поховано когось лихого; а рівно опівночі туди з'явиться чорт чи, може, й кілька чортів, але ти їх не побачиш, а тільки почуєш щось наче вітер чи якусь їхню балачку; і коли вони потягнуть того лиходія з собою, ти кидаєш за ними свого кота й кажеш: «Мрець за чортом, кіт за мерцем, бородавка за котом - і я вас знати не знаю!» Будь-яку бородавку так зведеш.

- Таки схоже на те. А ти вже пробував так зводити, Геку?

- Ні, але мені сказала стара Гопкінс.

- Ну, то це, мабуть, правда. Вона ж, кажуть, відьма.

- Кажуть! Та я, Томе, напевне знаю, що відьма. Вона й батечка мого заворожила, я від нього самого це чув. Іде він якось, аж бачить - вона чаклує, лихий чар на нього напускає. Він як схопить каменюку - і ледь-ледь вона відскочила, а то був би їй капець. Ну й от: тієї ж таки ночі він скотився п'яний з повітки й зламав руку.

- Господи, який жах! А як же він знав, що вона на нього чар напускає?

- Ет, як знав... Мій батечко тих відьом одразу бачить. Він каже: коли вони ото втупляться в тебе очима, отоді й чаклують. А надто коли ще щось бурмочуть. Бо то вони проказують «Отче наш» іззаду наперед.

- Слухай, Геку, ти коли збираєшся пробувати кота? [56]

- Сьогодні вночі. Мабуть, вони цієї ночі прийдуть по старого шкарбана Вільямса.

- Та його ж іще в суботу поховали. Хіба вони не забрали його тієї ж ночі?

- Ой, таке скажеш!.. Як же вони могли забрати його до півночі? А там уже настала неділя. Щось я не чув, щоб чортам було вільно розгулювати в неділю.

- Твоя правда. Я про це й не подумав. А мене з собою візьмеш?

- Візьму, як не боїшся.

- Боюся! Де ж пак! Ти мені нявкнеш?