Марк Твен - Пригоди Тома Соєра

Та Сід уже вхопив свою одежу й дременув геть. Тепер Том і справді страждав - так розпалилась його уява,- тому й стогін його звучав цілком природно.

Сід стрімголов збіг сходами вниз і закричав:

- Ой тітонько Поллі, йдіть мерщій! Том помирає!

- Помирає?

- Еге ж! Швидше йдіть, не баріться!

- Дурниці! Не вірю!

Та все ж вона підтюпцем подалася нагору, а за нею елі дом - Сід і Мері. Обличчя тітчине зблідло, губи тремтіли. Підбігши до ліжка, вона засапано мовила: [52]

- Ну, Томе! Що з тобою, Томе?

- Ой тітонько, я...

- Що таке, Томе?.. Що тобі сталося, дитино?!

- Ой тітонько, в мене на пальці гангрена!

Стара впала на стілець і спершу засміялася, потім заплакала, а тоді посміялась і поплакала водночас. Це заспокоїло її, і вона сказала:

- Ну й утнув же ти мені штуку, Томе!.. А тепер покинь свої вигадки, і щоб я такого більше не чула!

Стогін затих, і біль у пальці зник сам собою. Том почував себе досить ніяково і сказав:

- Тітонько Поллі, я ж таки думав, що це гангрена, і мені справді так боліло, що я й про свій зуб забув.

- Про зуб? А що там у тебе із зубом?

- Хитається і болить страшенно, просто несила терпіти.

- Ну, ну, стривай, тільки не стогни знову! Розтули рота... Атож, і справді хитається, але від цього не вмирають... Мері, принеси-но мені шовкову нитку та гарячу головешку з кухні.

- Ой тітонько, не треба! - заскиглив Том.- Не виривайте його! Він уже й не болить. От не зійти мені з цього місця, аніскілечки не болить! Не треба, тітонько! Я й так піду до школи.

- А, он воно що! То всю цю бучу ти затіяв для того, щоб не йти до школи, а втекти на річку рибалити? Ой Томе, Томе, я так тебе люблю, а ти без кінця краєш моє старе серце своїми дикими вибриками!

Тим часом принесли зуболікарське знаряддя. Тітка зробила на кінці шовкової нитки петлю, наділа її на хворий зуб і міцно затягла, а другий кінець прив'язала до стовпчика ліжка. Тоді схопила вогненну головешку й рвучко тицьнула нею мало не в обличчя хлопцеві. Зуб вилетів і повис на прив'язаній до ліжка нитці.

Та за кожним випробуванням приходить винагорода. Коли після сніданку Том вирушив до школи, всі хлопці, яких він зустрічав дорогою, заздрили йому, бо тепер він мав між верхніми передніми зубами дірку й міг плюва-тися крізь неї зовсім по-новому, в дуже незвичайний спосіб. Цікаві потяглися за ним, мов почет, і хлопець заглибоким порізом на пальці, що досі був оточений загальною шаною і захопленням, миттю втратив і всіх своїх прихильників, і недавню славу. Це дуже засмутило його, і він сказав з удаваною зневагою, що плювати так, як Том Сойєр, це сущий дріб'язок, на що інший хлопець зауважив: «Еге ж, [53] що той виноград - він же зелений!» - і розвінчаний герой понуро поплентав геть.

Невдовзі Том зустрів юного відщепенця Гекльберрі Фінна, сина відомого в містечку пияка. Всі тамтешні матусі щиро ненавиділи й страшилися того Гекльберрі, бо він був нероба, безпритульник і розбишака, а ще тому, що їхні діти тяглися до нього, тішились його забороненим товариством і шкодували, що не можуть бути такими, як він. Том, як і всі хлопці із поважних родин, заздрив на привільне, безтурботне життя Гекльберрі і, хоч йому було суворо заборонено водитися з тим волоцюгою, не проминав жодної нагоди побути з ним. Гекльберрі завжди був одягнений в обноски з дорослих людей, вкриті незліченними плямами й такі подерті, що аж клапті теліпалисй з усіх боків. На голові в нього стриміла руїна здоровенного капелюха з напівобірваними крисами; куртка, коли він її напинав, сягала йому мало не до п'ят, а ґудзики позаду опинялися куди нижче від того місця, де їм належало бути; штани трималися на одній шлейці, звисаючи позаду порожньою торбою, і обтріпані холоші, якщо Гек не завдавав собі клопоту підкотити- їх, волочилися по землі.

Гекльберрі був сам собі господар і робив усе, що йом\u1110і заманеться. За сухої погоди він ночував на чужих ґанках» а коли дощило - в порожній бочці; йому не треба було хо* дити ні до школи, ні до церкви, не треба було нікого слухатись; він міг ловити рибу чи купатися коли завгодно й де завгодно і проводити на річці стільки часу, скільки сам захоче; ніхто не забороняв йому битися й гуляти хоч до ночі; навесні він перший починав ходити босоніж, а восени останній взував щось на ноги; ніхто не примушував його вмиватись і перевдягатися в чисте; а ще він був неперевер-шений мастак лаятись./Одне слово, цей хлопець мав усе, що робить життя прекрасним. Так одностайно вважали засмикані й скуті всілякими утисками добропристойні сент-пітерсберзькі хлопці.