Галина Пагутяк: Лялечка і Мацько

Сорока негайно кинулась до своїх впливових знайомих — кабанців Лорда і Мілорда, не забула і про художників Альцеста і Джуму, прохаючи в них захисту від безумця Мацька:

- Ви тільки уявіть, чого доброго можна чекати від лиса, та ще з таким неестетичним ім’ям! Напевно, він задумав щось недобре. А картини його просто жахливі. Вони відбивають апетит і сон. Уявіть, що буде з нашими малятами, коли вони це побачать! Він запросив на виставку усіх! Та сюди збіжиться село, уявляєте? Люди, коти й собаки…

Якщо Сороці вдалося злякати найвпливовіших осіб лісу, хоча ті виказали радше обурення, але можлива поява людей, котів і собак вельми їх занепокоїла, то що вже казати про Мацькову родину. Тут Сорока застосувала іншу тактику. Скорботно похиливши голову, вона благала не допустити загибелі їхнього сина, брата і небожа, на якого мають зуб найвпливовіші особи лісу через його безсоромні картини.

- Мамо, — зойкнула Мінка, якій лис ще не встиг подарувати портрета, — що подумає мій чоловік, коли дізнається, що мій брат малює непристойні картини?! У нього така відповідальна робота!

І від жаху прикрила очі пухнастим хвостиком з кінчиком, наче вмоченим у солодку сметанку.

Різних там їжаків, зайців, дрібну пташину Сороці було переконати ще легше. Тільки стара Ворона, котра на своєму віку набачилася чимало, хрипко каркнула:

- Пильнуй кр-р-а-ще свого облізлого хвоста!

І знову заплющила єдине жовте око.

Лис Мацько, художник, ні сном, ні духом не відав, про інтриги, які плелися довкола його першої виставки. Гордість йому не дозволяла йти по когось і запрошувати на оглядини. Та й залишати напризволяще картини він також не міг. Тому він, скрутившись клубочком і накрившись хвостом, лишився ночувати надворі.

Тихо падала роса. Трава засріблилася від місячного сяйва. Стара груша порозпинала над лисом темне гілля. Такої пори, а ще краще, щоб не світив місяць, лис біг міг кущів потаємною стежкою, блискавкою пролітав над асфальтованою дорогою, а там полем до річки, через вузьку кладку — в село.

Село пахло зовсім по-іншому, аніж ліс. Пахло молоком, гноєм, димом, людьми, псами, залізом…Втім, наш Мацько завжди безпомилково знаходив єдиний приємний і потрібний запах — запах курей.

Отак він заснув, натомлений за день, і уві сні посміхався, як тільки вміють посміхатися лиси: лукаво і мрійно.

Щось його так приспало, що він не побачив і не почув перших відвідувачів його виставки: дві темні постаті. Одна широка, кремезна, а друга — маленька з гострим писком. Широка постать важко сопіла, а менша її затицькувала:

- Тихо, тихо…

Щурик Альцест тремтів від холоду і страху. Він і Борсук Джума трохи постояли перед лисовими картинами і, сипнувши під ніс лисову якогось порошку, щезли.

Мацько перестав посміхатись, але не прокинувся. Він не чув і не бачив, як сотні сірих мишей з цілого лісу і навіть з поля кинулись на його картини, жадібно рвучи папір. З темряви за ними слідкував Альцест, схвально скалячи дрібні зубки. Потім він писнув, і миші щезли.

Лис міцно спав, не відчувши навіть приходу світанку, коли все навколо почало сіріти і безбарвне небо поволі заповнювалось хмарами. Він не почув, як з гущавини вийшов міцний опецькуватий дідок в гумових чоботях і зупинився неподалік, посміхаючись у сивенькі вуса:

- Он де ти, голубе! Ну, спи, спи…Наморився, видно.

Лісник вдосталь намилувався сплячим лисом і обережно, намагаючись не тріщати хмизом, пішов собі далі.

Мама привозила Лялечку кілька разів на село, однак тоді він був ще надто малий, щоб знайти собі приятелів. Ні в місті, ні в селі його нікуди не відпускали самого. У місті воно й зрозуміло: там можна заблукати, чи під машину потрапити, але чого боятись у селі?

Бабця пообіцяла, що піде з ним на річку, коли він усе з’їсть за обідом і поспить. Він не одразу погодився на такі умови, але бабці вдалося його переконати. Хлопець крутився-вертівся, проте не міг заснути. Від його крутіння у бабці розболілася голова, і вона покликала діда.

Той задрімав було у холодку і прийшов з розкуйовдженою головою, в одних трусах. Лялечка заліз під ковдру і завмер. Дід був дуже смішний у своїх величезних чорних трусах, і хлопець занявкав.

- Я тобі понявкаю! — сердито сказав дід. — Сиди тихо, бо, як ще раз прийду, то будеш, чоловіче, бідний!