О. Генрі - Вождь червоношкірих (Збірник)

— Ми старалися, як могли, — сказав Тринідад. — Черокі буде несолодко, але нічого не поробиш.

Тут відчинилися двері й зайшов Черокі у традиційних шатах Санта-Клауса. Широка біла борода і хвилясте волосся затуляли його обличчя аж до сяючих чорних очей. На плечі чоловік ніс мішок.

Коли Черокі зайшов до кімнати, ніхто не поворухнувся. Навіть кокетливі сестри Спенглер завмерли й не могли відірвати очей від високої постаті. Боббі стояв, запхнувши руки в кишені й похмуро роздивляючись ялинку, поставлену на втіху жіноцтву і малятам. Черокі поклав лантух на підлогу і здивовано роззирнувся. Можливо, йому здалося, що зграйку малят загнали в куточок, а тепер, з його появою, вони мають звідти випурхнути. Він підійшов до Боббі та простягнув руку в червоній рукавиці.

— Щасливого Різдва, хлопчику! — сказав Черокі. — Все, що ти бачиш на ялинці, твоє. Не хочеш потиснути руку Санта-Клаусу?

— Санта-Клауса не існує, — проскиглив малий. — У вас на обличчі фальшива козляча борода. Я не малий. На біса мені здалися ляльки й олов'яні коні! Дядько з фургона сказав, що ви подаруєте мені рушницю. А її тут немає. Я хочу додому!

Тринідад не міг більше залишатись осторонь. Він підійшов до Черокі й міцно потиснув йому руку.

— Мені шкода, Черокі, — пояснив він, — у Єллоугаммері немає дітей. Ми намагалися зібрати дещицю дітей для твого званого вечора, але це порося — усе, що нам пощастило зловити. Він атеїст і не вірить у Санта-Клауса. Прикро, звичайно, що затія так безславно провалилася. Ми з Суддею були впевнені, що зможемо зібрати повний фургон дітлахів, яким ти роздаруєш уміст свого лантуха.

— Нічого страшного, — похмуро відповів Черокі. — Витрати на костюм і подарунки настільки мізерні, що про них не варто й згадувати. Ми спокійно можемо викинути цей дріб'язок у забій чи в смітник. Я не знаю, чим я думав; мені й на гадку не спадало, що у Єллоугаммері зроду не було дітей.

Тим часом товариство відчуло себе розкутіше і вдалося до марних, але вартих похвали спроб вдавати веселу вечірку.

Боббі ретирувався подалі й усівся на стільці з відверто сумним і апатичним виглядом. Черокі, якому нелегко було відмовитися від свого задуму, підійшов до малого і сів поруч.

— Де ти живеш, хлопчику? — запитав він якнайсерйозніше.

— У Гранітному Перехресті, — знехотя процідив Боббі.

У кімнаті було тепло. Черокі зняв ковпак, перуку і відчепив накладну бороду.

— Послухайте! — раптово пожвавився Боббі. — Мені знайома ваша мармиза, точно!

— Ми колись зустрічалися? — запитав Черокі.

— Не знаю, але я сотні разів бачив вашу світлину.

— Де?

Малий на хвильку завагався.

— Вдома, на письмовому столі, — відповів він.

— Скажи мені, будь ласка, як тебе звати, друже!

— Роберт Ламсден. Фотографія належить моїй мамі. Мама щоночі кладе її під подушку. Якось я бачив, як вона її цілувала. Я б нізащо не цілував фотографію. Але жінки завжди так роблять.

Черокі підвівся і кивнув Тринідаду.

— Не спускай із малого очей, поки я не повернуся, — сказав він. — Я скину різдвяне ганчір'я і запряжу коней у санчата, а потім відвезу хлопця додому.

— Ну що, язичнику, — сказав Тринідад, займаючи місце Черокі, — хто у нас тут такий старий і досвідчений, що його не цікавлять цукерки й іграшки? Це ти, якщо я правильно зрозумів?

— Ви мені не подобаєтесь, — в'їдливо відповів Боббі, — ви пообіцяли рушницю. А в результаті я цілий день не курив. Краще б я зостався вдома.

Черокі підігнав сани до дверей крамниці, Боббі всадовили поруч із візницею. Пара хороших коней прудко мчала по твердому снігу. Черокі був одягнений у шубу з котикового хутра вартістю п'ятсот доларів. Хутряне запинало, яким він накрив малого, нагадувало оксамит.

Боббі непомітно витягнув цигарку з кишені й зробив спробу закурити.

— Негайно викинь цигарку, — звелів Черокі спокійним, але якимось новим голосом.

Боббі на хвильку завагався, а потім викинув цигарку в сніг.

— І коробку викинь, — повторив новий голос Черокі.

— Знаєте що, — сказав Боббі, — ви мені подобаєтесь. Не знаю чому, але подобаєтесь. Раніше ніхто не міг змусити мене зробити те, що я не хочу.

— Скажи мені, дитинко, — ласкаво поцікавився Черокі, — ти точно бачив, як мама цілувала світлину, схожу на мене?

— Клянусь вам. Я бачив це на власні очі.

— Ти сьогодні щось казав про рушницю?

— Так, казав! Ви мені купите?

— Куплю. Завтра. Зі срібною рукояткою. Черокі поглянув на годинник.

— Дев'ять проти одного, що ми прибудемо у Гранітне Перехрестя водночас із Різдвом. Ти не замерз? Сідай поближче, синку!