О. Генрі - Вождь червоношкірих (Збірник)

— Хай навіть так, — погодився Тринідад, — але ялинка справжнісінька. Вона буде не гіршою за ту, що поставлять на центральній площі Альбукерке, розцяцькована і сяюча. З чудовою верхівкою, з паперовими барабанами, з Ноєвим ковчегом і…

— От дідько! — розізлився Боббі. — Я вже тисячу років не граюся іграшками. Я хочу рушницю — рушницю зі справжніми набоями, щоб підстрелити дикого кота, але навряд чи такі подарунки лежать під вашою дурнуватою ялинкою.

— Все може бути, — дипломатично відповів Тринідад. — Тобі варто поїхати з нами і побачити все на власні очі.

Примарна надія на справжню рушницю врешті-решт спокусила Боббі прийняти пропозицію єллоугам-мерців. Нарешті, з єдиним потенційним поціновувачем різдвяної щедрості Черокі у фургоні, загін по нерівній дорозі вирушив додому.

А в Єллоугаммері порожню кімнату в крамниці вже перетворили на подобу казкового будиночка аризонської феї. Леді постаралися на славу. Висока ялинка, прикрашена до самої верхівки свічками, блискітками та іграшками, яких із лишком вистачило б на добрий десяток дітей, стояла на підлозі в центрі кімнати. Під кінець дня всі очі з нетерпінням спостерігали за вулицею, очікуючи на повернення загону дітошукачів. Раніше, ополудні, примчав у місто Черокі на нових санчатах, завалених пакуночками, коробочками і в'язками усіх розмірів і форм. Він був настільки зайнятий підготовкою до здійснення альтруїстичного задуму, що навіть не звернув уваги на відсутність дітей. Ніхто не зізнався в ганебному стані речей у Єллоугаммері, адже зусиллями Тринідада і Судді нестача мала от-от бути ліквідована.

Коли настав вечір, Черокі зі щасливим виразом і радісним оскалом на бувалому обличчі пішов трохи перепочити перед священнодійством, захопивши вузлик з одягом Санта-Клауса і мішок з особливими загадковими подарунками.

— Коли всі діти зберуться в кімнаті, — інструктував він добровільний комітет з організації свята, — запаліть на ялинці свічки. Нехай малята зіграють у куці-бабу або в сірого кота. Коли вони розвеселяться, старий Санта непомітно прошмигне до кімнати і потурбується про те, щоб ніхто не залишився без подарунків.

Леді літали біля ялинки, поправляючи прикраси, додаючи останні штрихи, які насправді ніколи не виявлялися останніми. Сестри Спенглер були вже на місці — у костюмах Віолетти де Вер [77] Віолета де Вер — героїня поеми Роберта Вільяма Сервіса (1874–1958), стриптизерка, яку привели до судді як порушницю громадського спокою. Віолетту відпускають, коли вона впізнає у судді найщедрішого клієнта. і Марі з нової драми «Наречена рудокопа». Театр відчинявся о дев'ятій, тож їх радо прийняли до лав комітету «Різдвяна ялинка». Щохвилини хтось визирав надвір, сподіваючись почути чи побачити фургон Тринідада. Очікування затягувалося, всі згорали від нетерпіння, тим паче, що вже стемніло і треба було запалювати свічки на ялинці, а Черокі міг щомиті ввірватися у кімнату в шубі Санта-Клауса.

Раптом здалеку почувся перестук коліс фургона дітошукачів, який проторохтів по вулиці й зупинився біля дверей крамниці. Леді, не в змозі стриматися від передчуття наближення свята, кинулися запалювати свічки. Чоловіки натомість неспокійно міряли кроками кімнату чи заклякли на місці, збившись у зніяковілі купки.

Тринідад і Суддя, стомлені затяжною мандрівкою, зайшли до кімнати в супроводі одного-єдиного малого чортеняти, яке зневажливо і песимістично витріщилося на розкішне різдвяне дерево.

— А де інші діти? — запитала дружина оцінника, визнаний лідер усіх соціальних заходів у місті.

— Бачте, пані, — зітхнув Тринідад, — просити батьків відпустити дітей на Різдво — це те саме, що добувати срібло з вапняку. Батьківські почуття — штука страшенно заплутана, власним убогим мозком я не здатен їх осягнути. Схоже на те, що батьки і матері хочуть, щоб їхні нащадки втопилися, потрапили до рук викрадачів, наїлися отруйних ягід і пішли на харч кугуарам триста шістдесят чотири дні на рік, а от на Різдво наполягають на винятковому праві насолоджуватися їхнім товариством. Це юне двоноге створіння — єдина дичина, яку нам вдалося вполювати за два дні хитромудрих маневрів, пані.

— Який маленький гарнюній хлопчик! — промуркотіла міс Ерма, виходячи на середину «сцени» у костюмі де Вер.

— Стули пельку, — малий кинув на жінку погляд справжнього вовченяти. — Хто тут маленький? Не ти — це точно!

— Яка невихована дитина! — зітхнув намальований рот міс Ерми.