О. Генрі: Вождь червоношкірих (Збірник)

— Листків. Листків на плющі. Коли відлетить останній, я теж відлечу. Я знаю, це вже п'ять днів. Хіба лікар не сказав тобі?

— В житті не чула такої нісенітниці! — вигукнула Сью з неперевершеною глузливістю. — Який зв'язок між листям на старому плющеві та твоїм одужанням? До того ж ти так любила лозу, прикре дівчисько! Не будь дурненькою. Знаєш, лікар сказав мені сьогодні вранці, що шанси на те, що ти скоро одужаєш… зараз я точно повторю його слова… так, він сказав: десять до одного! Ти маєш не більше шансів померти, ніж усі ми в Нью-Йорку, коли їдемо в трамваї чи проходимо повз новий будинок. Постарайся з'їсти трохи супчику, а Сьюзі тим часом повернеться до малюнка, який вона продасть редакторові й купить трішки портвейну для хворого маляти і дрібку свининки для свого жадібного животика.

— Тобі не доведеться купляти портвейн, — сказала Джонсі, не відриваючи очей від вікна. — Іще одного не стало. Ні, мені зовсім не хочеться супу. Лише чотири листочки. Я хочу побачити, як упаде останній, перш ніж надворі стемніє. Тоді я полечу за ним.

— Джонсі, сонечко, — сказала Сью, схиляючись над нею, — пообіцяй мені, що ти заплющиш оченята і не дивитимешся у вікно, поки я не закінчу малювати! Я мушу віддати ілюстрації не пізніш як завтра. Мені потрібне світло, в іншому разі я б опустила штору.

— А ти не можеш працювати в іншій кімнаті? — холодно поцікавилася Джонсі.

— Я радше побуду тут, із тобою, — відповіла Сью. — До того ж я не хочу, щоб ти і далі дивилася на те дурнувате листя плюща.

— Скажеш мені, коли закінчиш, гаразд? — попросила Джонсі, склеплюючи повіки й лягаючи, незворушна і біла, як мармурова статуя. — Я хочу побачити, як упаде останній листок. Я стомилася чекати. Стомилася думати. Хочу звільнитися і вирушити в останню подорож, наче один із бідолашних змучених листочків.

— Постарайся заснути, — сказала Сью, — я мушу збігати вниз по Бергмана. Він мені позуватиме для старого рудокопа-відлюдника. Я повернуся за хвилину. Лежи і не рухайся, доки мене не буде.

Старий Бергман теж був художником і мешкав на першому поверсі — під студією дівчат. Йому було за шістдесят; він міг похвалитися кучерявою бородою Мікеланджелівського Мойсея, що спускалася з голови сатира на тіло гобліна. Бергман нічого не досяг у царині мистецтва. Сорок років тримав він пензель у руках, але йому не вдалося навіть діткнутися до тасьми шат Пані Слави. Постійно він от-от збирався написати шедевр, але так і не почав його писати. За останні кілька років він не створив нічого, крім сумнівної мазанини на догоду комерції та рекламній справі. Бергман підробляв моделлю у колонії для молодих художників, котрі не могли собі дозволити найняти професіонала. Він добряче прикладався до пляшки і далі патякав про шедевр. А так він був злісним стариганем, який нещадно висміював доброту кожного, хто потрапляв йому на язик, і вважав себе мастифом на чатах, який пильно охороняє двох юних художниць зі студії на горищі.

Сью розшукала Бергмана, від якого тхнуло перегаром, у його темній конурці внизу. В кутку причаївся мольберт із потьмянілим полотном, що двадцять п'ять років чекало на перший мазок шедевру. Дівчина розповіла про вигадку Джонсі та про свої побоювання, що подруга, легесенька і тендітна як листочок, покине цей світ, тільки-но послабиться і без того нетривкий її зв'язок із ним.

Старий Бергман із почервонілими очима, що безперервно бігали, не стишував голосу, глузуюючи з таких дурнуватих фантазій.

— Счо! — загорлав він. — Хіба є на сфіті люди достатньо дурні, счоб померти через листки, які падати з клятого плюща? Я про таких не чуф. Ні, я не посуватиму як модель для твого відлюдника-телепня. Чому ти дозфоляти подрузі забирати таку дурницю в голову? Ах, бітолашна маленька міз Джонсі!

— Вона недужа і слабка, — сказала Сью, — це жар спровокував її дивні хворобливі фантазії. Добре, містере Бергман, якщо ви не хочете позувати для мене, не потрібно. Я гадаю, ви просто старий бридкий пустомеля.

— І чого сче чекати фід жінки? — заволав Бергман. — Хто сказав, счо я не буду посувати? Уже півгодини я намахаюсь сказати, счо я готофий посувати. Боше! Це зофсім не місце, де хтозь такий хороший, як міз Джонсі, має лешати хворий. Колизь я намалювати шедефр і ми фсі зфідси поїхати! Так!

Коли вони піднялися в мансарду, Джонсі спала. Сью опустила штору до підвіконня і провела Бергмана до іншої кімнати. Там вони з острахом подивилися у вікно на плющ. Потім мовчки поглянули одне на одного. За вікном уперто мрячив холодний дощ зі снігом. Бергман у старій блакитній сорочці в ролі рудокопа-відлюдника сів на перевернутий догори дриґом чайник, що правив наразі за скелю.