О. Генрі: Вождь червоношкірих (Збірник)

Білл був засапаний і важко дихав, але на його червоному, сяючому невимовним щастям обличчі дедалі більше проступав задоволений вираз.

— Білле, — цікавлюсь я, — у тебе в родині ніхто не слабував на серце?

— Ні, — каже Білл, — жодних хронічних хвороб, тільки малярія і нещасні випадки. А що?

— Тоді можеш обернутися і поглянути, хто стоїть позаду тебе, — кажу я.

Білл обертається, бачить хлопця, миттєво блідне, осідає просто на землю і починає неуважливо скубати траву й молоді пагінці. Минула година, перш ніж я впевнився, що Білл при здоровому глузді. Аж тоді я сказав йому, що планую закінчити справу якнайшвидше, що ми отримаємо викуп і зникнемо звідси до полуночі, тільки-но старий Дорсет пристане на наші умови. Тож Білл зібрався на силі й навіть криво всміхнувся малому та пообіцяв зіграти росіянина у японській війні, щойно йому трохи полегшає.

Я розробив схему, як забрати викуп без небезпеки опинитися в полоні ворожих сил; такого плану не посоромився б жоден професійний викрадач. Дерево, під яким мали залишити відповідь (а потім і гроші), росло біля паркана, який тягнувся вздовж дороги, обабіч оточеної неозорими полями. Якби загін констеблів чатував на того, хто прийде по скриньку, помітив би сміливця здалеку — хоч на полі, хоч на дорозі. Але дзуськи вам, панове! О пів на дев'яту я вже був на дереві, непомітний як деревна жаба, й очікував на прибуття посильного.

Точно у визначений час хлопець-підліток їде по дорозі на велосипеді, визначає місцезнаходження картонної скриньки біля стовпа, просовує в неї складений аркушик паперу і крутить педалі назад до Верховини.

Я почекав годину і вирішив, що все чисто. Спускаюся з дерева, беру лист, прокрадаюся вздовж паркана до лісу і ще за півгодини повертаюся до печери. Розгортаю лист, підношу поближче ліхтар і читаю Біллові вголос нерозбірливим почерком написану олівцем записку. Основна думка і зазначена сума були такі:

Панове!

Сьогодні я отримав поштою вашого листа. Що стосується викупу, який ви бажаєте отримати за повернення мого сина, то я вважаю ваші вимоги дещо завищеними. Хочу зробити вам зустрічну пропозицію, на яку, як я схильний вважати, ви пристанете. Ви повертаєте Джонні додому і приносите двісті п'ятдесят доларів готівкою, а я погоджуюся забрати його від вас. Вам краще прийти вночі, адже сусіди вважають його зниклим, і я не можу нести відповідальність за те, що вони зроблять із будь-ким, хто на їхніх очах приведе Джонні назад.

З повагою

— Щоб мене пацюки з'їли! — вигукнув я. — Цей нахаба…

Втім, поглянувши на Білла, я завагався. У нього був такий благальний погляд, якого мені зроду не траплялося бачити ні у без'язикої, ні в язикатої істоти.

— Семе, — каже Білл, — ну врешті-решт, що таке двісті п'ятдесят доларів? У нас вони є. Ще одна ніч поруч із цим малим — і мені гарантоване місце в жовтому будиночку. Крім того, що містер Дорсет — гідний джентльмен, думаю, він чинить дуже марнотратно, роблячи нам таку щедру пропозицію. Ти не втратиш такого шансу, друже?

— Правду кажучи, Білле, — зауважую я, — це маленьке безневинне ягнятко і мене вже добряче дістало. Відведемо його додому, заплатимо викуп і згинемо звідси.

Ми повернули малого додому тієї ж таки ночі. Переконати його піти вдалося, лише розповівши, що батько купив посріблену рушницю і пару мокасинів, тож наступного дня ми йдемо полювати на ведмедів.

Була рівно дванадцята, коли ми постукали у двері Ебенезера. Саме в той час, коли, згідно з початковим планом, я мав виймати півтори тисячі доларів зі скриньки під деревом, Білл відраховував Дорсету двісті п'ятдесят доларів.

Коли малий утямив, що ми збираємося залишити його вдома, то зчинив страшенний ґвалт і вчепився Біллові в ногу як п'явка. Батько поступово відірвав його, як шпаристий пластир.

— Як довго ви зможете його втримати? — запитує Білл.

— Я не такий дужий, як раніше, — відповідає старий Дорсет, — але, гадаю, хвилин десять ви маєте.

— Цього вистачить, — каже Білл. — За десять хвилин я перетну центральну, південну і середню частину Західних штатів і швидко наближатимуся до канадського кордону.

І незважаючи на темряву, Біллову вагу і те, що я прудкий бігун, я зміг наздогнати друга лише за півтори милі від Верховини.

У невеличкому квартальчику на захід від Вашингтон-сквер вулички наче з'їжджають з глузду і, розділяючись на маленькі провулки, розбігаються навсібіч, перетворюючись на так звані «суточки». Ці суточки утворюють дивні кути і вигини. Одна вулиця кілька разів перетинає сама себе… Й ось перший художник зрозумів усі принади і переваги такого місця проживання. Ви лишень уявіть собі кредитора з рахунками за фарби, папір і полотно, який, ідучи по вулиці, враз усвідомлює, що повертається назад, не отримавши жодного цента!