О. Генрі: Вождь червоношкірих (Збірник)

Малий, здавалося, переживав найкращі моменти свого життя. Захват від того, що він опинився в таборі у печері, змусив його забути, що насправді це він полонений. Він одразу охрестив мене Зміїним Оком, шпигуном, і оголосив, що тільки-но його хоробрі воїни повернуться зі стежки війни, мене з першими променями сонця зварять живцем.

Потім ми сіли вечеряти. Він натоптав повний рот бекону з хлібом і підливкою та заговорив. Застільна промова звучала приблизно так:

— Мені тут подобається. Я ніколи не ночував у таборі, але у мене колись жив ручний опосум, і мені вже виповнилося дев'ять років. Ненавиджу ходити до школи. У тітки Джиммі Телбота пацюки з'їли шістнадцять яєць крапчастої курки. А в цих лісах є справжні індіанці? Я хочу ще підливи. Вітер дме від того, що дерева колишуться? У нас було п'ятеро цуценят. Чому в тебе такий червоний ніс, Генку? У мого батька багато грошей. А зірки гарячі? В суботу я двічі хльоснув батогом Еда Вокера. Я не люблю дівчисьок. Без ремінця жабу не зловиш. А які звуки видає бик? Чому апельсини круглі? А у вас у цій печері є ліжка? Де я спатиму? В Амоса Мюррея на ногах шість пальців. Папуга вміє говорити, а мавпи і риби — ні. Скільки треба додати, щоб вийшло дванадцять?

Кожні кілька хвилин малий згадував, що він — страхітливий червоношкірий, хапав палицю-рушницю і навшпиньках скрадався до виходу з печери, щоб не проґавити розвідників ненависних блідолицих. Час від часу він видавав бойовий клич, котрий змушував Старого Генка Трапера тремтіти. Хлопчисько залякав Білла з самого початку.

— Вождю Червоношкірих, — запитав я, — тобі не хочеться додому?

— З якого б це дива? — відповідає він. — Вдома зовсім не цікаво. Я терпіти не можу ходити до школи. А в таборі мені подобається. Ти ж не відвезеш мене додому, Зміїне Око, правда ні?

— Просто зараз — ні, — кажу я. — Ми ще трохи поживемо в таборі.

— Чудово! — радіє малий. — Мені в житті не було так весело!

Спати ми лягли годині десь об одинадцятій. Розстелили широкі ковдри та покривала і поклали Вождя Червоношкірих посередині. Ми не боялися, що він утече. Хлопчисько три години не давав нам заснути, підстрибуючи, хапаючи «рушницю» й пронизливо волаючи по черзі нам у вуха: «Тихо, брате!» — коли уявний тріск гілки чи шелест листя підказували його юній багатій фантазії, що до нас потайки наближається жорстока банда. Коли я нарешті забувся в неспокійному сні, мені примарилося, що мене викрав і прив'язав ланцюгами до дерева рудочубий кровожерливий пірат.

На світанку мене збудила серенада переляканого Біллового вереску. То були не крики, не вигуки, не ревіння, не хрипи, не гарчання, тобто не ті звуки, котрі ви очікуєте почути із чоловічої горлянки, — то був просто до непристойності пронизливий нажаханий вереск, який видають жінки, забачивши привида чи гусінь. Моторошно почути в печері на світанку, як отак верещить дужий, відчайдушний, кремезний чоловік.

Я схопився на ноги, щоб з'ясувати, в чому річ. Вождь Червоношкірих сидів у Білла на грудях, схопивши його однією рукою за чуприну. В другій хлопець тримав гострий похідний ніж, яким ми краяли бекон. Малий заповзято і дуже реалістично намагався зняти з Білла скальп — згідно з проголошеним учора ввечері вироком.

Я відібрав у малого ніж і змусив його знову лягти. Та Білл уже зламався. Він ліг на своєму боці лежанки, але відтоді завжди, доки хлопчик залишався з нами, спав із розплющеними очима. Я трохи задрімав; утім, ближче до сходу сонця я згадав, що з першими його променями мене мають прив'язати до стовпа та спалити. Ні, я не хвилювався, не боявся — я просто підвівся, сів, запалив люльку й обперся об камінь.

— Чого так рано підвівся, Семе? — поцікавився Білл.

— Я? — перепитую я. — Щось у мене плече ниє. Гадаю, коли трохи посиджу, воно відпустить.

— Ти брехун! — каже Білл. — Ти боїшся. Тебе засудили до спалення живцем на світанку, і ти злякався, що малий виконає обіцянку. Він би так і вчинив, якби зміг знайти сірники. Слухай, Семе, ну хіба не жах, га? Думаєш, є на світі людина, яка б заплатила гроші за те, щоб повернути додому таке чортеня?

— Звісно! — відповідаю я. — Таких малих розбишак батьки на руках носять. Підводьтеся і готуйте разом із Вождем сніданок, а я піду на розвідку.

Я видерся на самий верх невеликої гори й окинув оком усю видиму околицю. З того боку, де розкинулася Верховина, я очікував побачити озброєних косами і вилами міцних сільських парубійків, що прочісують місцевість у пошуках підлих викрадачів. Натомість мені відкрився цілком мирний пейзаж із цяточкою у вигляді самотнього орача і мишастого мула. Ніхто не тягав сіті в струмку; жодні посильні не шастали туди-сюди, несучи розгубленим батькам звістку про відсутність результатів. Безтурботна пасторальна сонливість ідилічного лісу оповивала частину зовнішнього світу і зокрема Алабами, відкриту моєму погляду. «Можливо, сказав я собі, — людям досі невтямки, що вовки забрали зі стада ніжне ягнятко. Боже, поможи вовкам!» — подумав я і попрямував униз на сніданок.