Роберт Луїс Стівенсон - Острів Скарбів

Вона заходилася відлічувати гроші і перекидала їх з мішка у сумку. Це була непроста справа і зайняла чимало часу. Тут було намішано монет найрізноманітнішого карбування з різних країн: і дублони, і гінеї, і піастри, і ще якісь, яких я не знав. Гіней було найменше, а моя мама вміла лічити тільки гінеї.

Коли вона відібрала половину суми, я схопив її за руку. До нас долинув знадвору, від якого у мене кров застигла в жилах, — постукування палиці сліпця по замерзлій дорозі. Стук наближався, а ми наслухали його, затамувавши подих. Далі ми почули голосний звук від удару чогось важкого об наші двері, потім клямка клацнула і ценькнув засув — жебрак силувався відчинити двері. На мить стало тихо. А потім знову ми почули постукування палиці сліпця, та цього разу вони віддалялись. Ми відчули невимовну полегкість.

— Мамо, — сказав я, — берімо все й тікаймо мерщій. Я був більш як упевнений, що замкнені на засув двері занепокоїли сліпця, і що він пішов за всією бандою.

І все ж, яке щастя, що я зачинив двері на засув. Однак збагнути це може тільки той, хто знайомий з цим страшним чоловіком.

Але мама, попри страх, не погоджувалась взяти більше чи менше належного, на жодну монету. Вона вперто лічила. Вона казала, що ще й сьомої години нема і у нас є вдосталь часу.

— Я живу за своїми правилами, вважаю їх справедливими, і ніщо не змусить мене забути про них, — так вона сперечалася зі мною аж доти, поки ми не почули тихий але довгий свист, який долинув здалеку, зі сторони мису.

Це поклало край суперечці.

— Гаразд, я візьму те, що встигла відібрати, — сказала вона, підводячись.

— А я прихоплю для рівного рахунку ще й оце, піднімаючи з підлоги замотаний у церату згорток.

За мить ми навпомацки спускались униз. Свічка залишилась біля порожньої скрині. Я відчинив двері, і ми вийшли на дорогу. Не можна було гаяти жодної хвилини. Туман розсіювався швидко, місяць був уповні, гори добре освітлювалися ним. Туман густо вкривав лише видолинок і вхід у дім, ніби допомагаючи нам зважитись на втечу. Та вже трохи далі, біля підніжжя гори, нам нікуди було сховатися, шлях пролягав точно по місячній доріжці.

Та не це було найстрашніше. Чиїсь швидкі кроки наближались… Ми озирнулися в той бік, звідки вони вчувались і побачили танцюючий вогник. Вочевидь, хтось освічував собі дорогу ліхтариком.

— Синку, — перелякано сказала мама, — бери гроші і біжи. Я втрачаю свідомість…

«Аж тепер ми пропали», — подумав я, проклинаючи боягузтво наших сусідів! Я гнівався на свою бідну маму за її чесність і за скупість, за її необачну сміливість вдома і слабкість тут!

На щастя, ми саме йшли повз місток. Мама йшла невпевнено, я допоміг їй зійти вниз до берега. Вона схилилась на моє плече і гірко зітхнула і обважніла. Звідки й сили взялися, але якось я зміг потягнути її попри берег і затягнув під міст. Може й не дуже делікатно, та що вдієш: місточок був низенький, пересуватися під ним можна було лише навкарачки. Я поліз під арку, а мама залишилась майже уся на виду. Це було неподалік від нашого двору.

Моя цікавість перемогла страх. Я не всидів у своєму сховку, обережно виліз з-під мосту і сховався за кущем рокитника. Звідси було добре видно дорогу перед входом до заїжджого двору.

Тільки-но я зайняв свій пункт спостереження, як з'явились вороги. Їх було семеро чи восьмеро. Вони швидко наближалися, шумно шаркаючи черевиками.

Попереду був чоловік з ліхтарем. За ним, тримаючись за руки, ступало троє. Хоч і все довкола оповив туман, я побачив, що середній у цьому «тріо» — сліпий жебрак. Потім я почув його голос і зрозумів, що не помилився.

— До біса двері! — скомандував він.

— Слухаємось, сер! — обізвались двоє чи троє.

І вони почали атакувати двері «Адмірала Бенбоу», той, що тримав ліхтаря, підсвічував ззаду. Біля самого входу вони зупинились і про щось пошепки радились. Думаю, їх вразило те, що двері не були зачинені. Далі знову сліпець віддавав накази, сповнені нетерпіння, люті. Голос сліпця ставав дедалі гучнішим та верескливішим.

— У дім! У дім мерщій! — верещав він, проклинаючи товаришів за зволікання.

Четверо або п'ятеро увійшли в дім, двоє ж залишились на дорозі з жахливим жебраком. Декілька хвилин було тихо. Потім почувся крик здивування і чийсь голос у будинку залементував: