Марія Ткачівська - Обережно, діти!

В окуліста (це слово я прочитав на дверях) було найпростіше. Сувора тітка в білому чепчику встромила мені в руку щось схоже на кришку від йоґурту і закрила нею праве око. Вона, напевно, хотіла, щоб я розповів їй, що бачать одноокі пірати. Дарма я сподівався на якісь пригоди. Мені відразу показали півня, а я подумав, що то оселедець з чубчиком. Машинка нагадувала динозавра з невідомо якої ери (на динозаврах я добре розуміюся, мені дід про них книжку купив). Я, звичайно, висловив лікарці свою думку. Недарма мене мама навчила: «Кажи, що думаєш, але думай, що кажеш». Я завжди кажу, що думаю. От тільки не знаю, чи лікарі думають, що кажуть. Я спробував про це поговорити з окулісткою. Окулістка витерла чоло і сказала, що я надто мудрий і що мене терміново треба віддати в дитячий садок. Вони з бабусею, певно, змовилися. Дід каже, що всі жінки однакові.

Ортопедові не сподобалися мій хребет і стопи, логопедові – буква «р». Ну й нехай! Так, начебто я на телебачення збираюся. Найлегше було в невропатолога, який весь час бавився молоточком. Після того, як мені вдалося хоч комусь показати язика, а це трапилося в кабінеті лора, залишилися тільки аналізи…

Цілий стіл було завалено баночками із жовтою рідиною. Спочатку я навіть подумав, що тут відвідувачів безкоштовно пригощають лимонадом, і в мене з’явився апетит. Та дідусь швидко розвіяв моє уявлення стосовно щедрості лікарів. Мені відразу перехотілося пити. Я навіть перестав дивитися на стіл та на баночки і коробки від сірників, і переконував себе, що не знаю, що в них. Дід доповнив картину на столі моєю баночкою. Здається, поліклініка заробляє на добривах.

Здавати кров – не моя стихія. Я відчинив двері і побачив двох товстеньких тіток у білих халатах, що люб’язно дивилися на чергову жертву. На столі, мов на виставці, безліч якихось трубочок та скляних паличок.

Одна з тіток зняла окуляри і кивнула на стілець:

– Сідай. Не бійся. Це не болить.

І зовсім я не боюся. Звідки вона взяла?!

Простягаю тітці руку і заплющую очі: хай дірявить. Мені не шкода. Проте таки шкода. Якщо кожен робитиме в моїх пальцях діри?..

– Це не діри, – розкусила мене товстенька тітка. – Тебе коли-небудь кусав комар?

Тітка таки кепкує.

– Так, – відповідаю я і розумію, що вона мене дурить.

– Не треба закусувати зуби, – глянула на мене інша тітка і взяла мою руку.

Я не збирався ні закусувати, ні запивати зуби. Я так їй і пояснив. Їй чомусь не сподобався мій тон. Мені не сподобалася її реакція. Я вирішив, що вона надто брутальна у розмові, заховав кулак за спину і таки зціпив зуби.

Тітка в білому помила мені палець біленькою мокрою ватою, і я навіть оцінив її: вдома я мушу мити руки сам. Поки я роздумував над якістю обслуговування, побачив на кінчику пальця червону краплю. Виявляється, тітка вже проколола мені палець і вичавлювала з нього кров.

– Скільки літрів вам треба? – запитав я.

Від здивування тітчині окуляри самі полізли на лоба, і вона швидко притримала їх.

– Літрів?

– У мене є тільки три, а у вас п’ять. Ви трохи товстенька, то, може, й більше.

– Звідки ти такий взявся? – підвела вона очі на мене.

Досі я був переконаний, що всі дорослі знають, звідки беруться діти. Але я не подав виду, що викрив її непрофесійність.

Тітка, мабуть, образилася, що я не оцінив її фігуру, і ще раз натиснула на палець. Однієї краплі крові їй справді виявилося замало, і вона почала вичавлювати з мого продірявленого пальця ще. А потім кажуть, що у дітей малокрів’я. Замість того, щоб заплатити мені , дід заплатив гривню якихось «благо- дійних внесків». Так сказала лікарка. Я колись чув, що є дійні корови, та щоб було дійне благо , я ніколи не чув. Нарешті ми вийшли в коридор. Я готовий був навіть доплатити тій бурильниці пальців із моєї скарбнички ще гривню, лиш би залишила дітей у спокої.

Довідку у поліклініці все-таки підписали.

Хіба я винен, що ніколи досі не ходив у дитсадок?

Дідусь спробував спочатку з тим дитсадком, що біля дому. Тоді я ще нічого не знав про виховательок і про їхні закони.

Перший день виявився для мене якимсь особливо дивним. Дідусь зник у дверях так швидко, що я навіть не встиг з ним попрощатися. Я не встиг отямитися, як стояв біля виховательки, якій не сподобалося, як я поскладав свій одяг. Вона не знала, що я його взагалі не складав. Вихователька спробувала відразу навчити мене, як правильно складати светр. Ця робота виявилася для мене не такою вже й цікавою, як собі уявляла Елла Михайлівна. З її імені я міг запам’ятати тільки дві початкові букви «Е…М…», як Електричний Міксер.