Єжи Путрамент - Четверо в яхті

І тут виявилася велика слабість Андрійка. Всі ці пестощі викликали в ньому огиду і страх. Але він не тільки не відбивався від цих довгих морд, не тільки не тікав під цих пестощів, а наче сам бажав їх.

— Песики, песики! — говорив він якнайсолодшим голосом. — Ну, йдіть сюди, розумні песики, розумні песики!

Він не рухався з місця, щоб не дратувати собак. Біс його знає, скільки б це тривало, якби не хазяйка, що з'явилася на стежці біля ялинкового переліска, несучи дві великі корзини з якимось щойно зрізаним зіллям.

— Хуліган! — крикнула вона. — Гультяй!

Собаки кинулися до неї, і Андрійко зміг рукавом обтерти собі обличчя.

— Докучають? — спитала жінка і, не чекаючи, відповіді, вела далі: — Е, тепер це дрібниці. Зараз тут багато різних таких. Тому собаки вже й самі не знають, кого кусати, а до кого лащитись. Раніше, як ловили когось у лісі на велосипеді, то стягували його і годинами стерегли так, що він не міг і ворухнутися. А тепер! — вона махнула рукою. — Гультяй, сюди!

— Але як ви так добре розрізняєте їх! — промурмотів Андрійко, маючи досить низьке бажання здобути її прихильність лестощами.

— Як? — не зрозуміла жінка. — Ах, це дуже просто!

— Вони ж, як дві краплі води… Всі рудо-сірі…

— На вигляд — так. Але за характером — зовсім різні. Хуліган добродушний. А Гультяй такий легковажний, сьогодні в нього в голові одне, завтра інше…

Андрійко навіть вилупив очі і роззявив рота. Він подумав: глузує над ним пані Франковякова.

— Я не раз казала синові, — розповідала вона, — з людьми легше, ніж з собаками, люди не помітять твоєї злості або обману. А собака все відчуває, особливо несправедливість.

Жінка взяла корзини з зіллям, Андрійко ввічливо хотів їй допомогти, та вона не дозволила.

— Ви ще такий… — обірвала вона. — Міська людина.

Вони зайшли на подвір'я. Капловухий спанієль знову сидів біля воріт.

— Ось цього, — показала на собаку Франковякова, — стережіться. Ті, — махнула рукою, — завзяті, гарячі, але золоті серця. А ця Суламіф!..

— Не може бути! — здивувався Андрійко. — Така спокійна, така мала! Що вона може зробити?

— Різне, — загадково сказала Франковякова. — А до човна прямо, стежкою вниз. Та он чути, як ваші товариші… — обірвала вона і, оточена галасливою птицею, увійшла в сінці.

Андрійко пішов між двома парканами до трухлявої хвіртки. Крутий схил, зарослий старими дубами і ліщиною. Звивиста стежка вела вниз. Справді, знайти товаришів було не важко.

— Недотепа ти! — галасував Войтек, явно надміру роздратований.

— Сам ти недотепа! — розсудливо відповів Едик. — І він, він теж недотепа! Я казав йому, казав, щоб вивчив, так же? Ну й що?..

Іскорка особливого задоволення промайнула в свідомості Андрійка. Очевидно, Здісь, як завжди, не виконав завдання. А от він, Андрійко, визубрив свою теоретичну частину напам'ять!

Він пішов крутою стежкою. Три кроки, два кущі — і поворот. Андрійко раптом зупинився. Поворот, кущі закінчилися, і…

Перед хлопцем розкинулось озеро — довге, не дуже широке, немов величезна, повільна річка. Протилежний берег був недалеко; рівний сосновий ліс покривав його рівномірною зеленою масою, підкресленою внизу червоними стовбурами. Праворуч озеро зникало вдалині, виступи лісу бігли один за одним; голубі, затуманені, вони здавалися не набагато темнішими і виразнішими від величезного літнього неба, що нависало над ними.

Андрійко кілька разів мимоволі зітхнув. Він стояв хвилину, нічого не чуючи. Потім подивився ближче.

Понад берегом — стіна голубувато-зеленого очерету. Невелика бухточка. Яхта заповнювала її майже до берегів.

«Яка велич! — подумав Андрійко. — Це ж справжнє океанське судно! Як ми оправимося з ним?»

Видно було, що на «океанському судні» справи погані. Коли прийшов Андрійко, хлопці стояли біля входу до кабіни, вимахуючи кулаками під носом один в одного.

— Треба бути останнім роззявою! — кричав Войтек.

— Сам роззява, сам роззява! — Едик обрав собі цей спосіб захисту.

— Хлопці! — крикнув Андрійко. — Що трапилося? Вас чути в Бєлостоці!

— Його спитай! — крикнув Войтек.

— Ні, його! — Едик націлився у Здіслава.

— Чого ти чіпляєшся до мене, я своє зробив.

— Аякже, зробив!.. Потримався за щоглу!

— Ти й цього не зробив, організатор!

— Чекайте, чекайте, може, наш професор… — Войтек відштовхнув обох. — Ну, Андрійку, давай свою теоретичну частину!

Андрійко досить весело заліз у човен. Хлопець відчував велику перевагу над товаришами: адже він чудово все визубрив!