Уильям Шекспир - Збірка творів

Ви розлучаєтесь з її дарунком.

Вона, либонь, померла?

ПРОТЕЙ

Ні, здається,

Іще жива.

ДЖУЛІЯ

Ой горенько тяжке!

ПРОТЕЙ

Що означа твій зойк?

ДЖУЛІЯ

Не можу я.

Мені так жаль її!

ПРОТЕЙ

Чому ж то жаль?

ДЖУЛІЯ

Бо, мабуть, вас не менш вона любила,

Ніж ви синьйору Сільвію; бо марить

Вона про того, хто її забув;

Ви ж закохались в ту, що вас не любить.

Сумна в кохання доля — чи не так?

Як здумаю, яке воно мінливе,

То й скрикую: «Ой, горенько тяжке!»

ПРОТЕЙ

Ну, добре; на, віддай їй персня й разом

Цього листа; ото її кімната.

Перекажи синьйорі, що прийшов ти

По той портрет чудовий, що мені

Його обіцяно. Скінчивши справу,

Вертай скоріш до мене. Я тебе

Чекатиму з нудьгою й горем в серці.

(Виходить)

Як мало є жінок, які могли б

Вловить таке бажання чоловіка!

Протею мій сердешний! Доручив ти

Лисиці стерегти твоїх ягнят.

Ох і дурепа ж я! І задля чого

Жалію я того, хто зневажає

Мене всім серцем? Він кохає іншу,

І через те він зневажа мене;

Його кохаю я, і через те

Я так його жалію. Я дала

Йому перед розлукою цей перстень,

Щоб він мене не забував; а зараз

Повинна я (нещасний посланець!)

Просити Сільвію про те, що хтіла б

Всім серцем я заборонити їй;

Віддать їй те, що хтіла б відібрати;

Хвалить того, кого ганьбить хотіла б.

Я віддана коханому своєму,

Й тому не можу бути я йому

За вірного слугу, саму себе

Не зраджуючи щохвилини. Годі!

Піду поклопочусь для нього — тільки

Так холодно, як гаряче у неба

Благатиму відмови на прохання.

Входить Сільвія з почтом.

Вітаю вас, синьйоро! Я прошу вас

Сказать мені, де можу я побачить

Синьйору Сільвію?

СІЛЬВІЯ

А що б ви їй

Повідали, коли б то я була?

ДЖУЛІЯ

Коли це ви, прошу у вас терпіння:

Доручення я маю до синьйори.

СІЛЬВІЯ

Від кого?

ДЖУЛІЯ

Від господаря мого,

Протея, синьйорино.

СІЛЬВІЯ

Мабуть, вас

Прислав він по портрет?

ДЖУЛІЯ

Таж певно, пані.

СІЛЬВІЯ

Урсуло, принеси сюди портрет мій!

Приносять портрет.

Віддайте це ви панові своєму

Й скажіть, що Джулія, яку забув він,

Пасує більше до його кімнати,

Ніж тінь оця.

ДЖУЛІЯ

Синьйоро, ось, будь ласка,

Вам лист. О ні, даруйте! Помилково

Я аркуш вам подав не той. Прошу,

Ось лист для вас, синьйоро, ваша милість.

СІЛЬВІЯ

Дозволь мені поглянути й на той.

ДЖУЛІЯ

Не можу я. Пробачте, синьйорино.

СІЛЬВІЯ

Ну, то візьми!

Дивитися не хочу на рядки,

Що їх писав господар твій; я знаю,

Там повно клятв нових, запевнень різних,

Що їх розірве він так само легко,

Як рву на клапті я його листа.

ДЖУЛІЯ

Він посила вам персня, ваша милість.

СІЛЬВІЯ

Як? Персня?! О, ганьба йому подвійна!

Казав він тисячу разів, що персня

Дала кохана Джулія йому

Перед розлукою на згадку любу,

І хоч не раз своїм фальшивим пальцем

Поганив перстень він, та я, однак,

Ніколи Джулії так не покривджу.

ДЖУЛІЯ

Вона вам дякує.

СІЛЬВІЯ

Що ти сказав?

ДЖУЛІЯ

Спасибі вам за співчуття до неї.

Сердешна. Мій синьйор її образив.

СІЛЬВІЯ

Її ти знаєш?

ДЖУЛІЯ

Так само майже, як себе я знаю.

Я часто гірко плачу, як згадаю,

Яка вона нещасна.

СІЛЬВІЯ

То вона

Вже, мабуть, знає, що синьйор Протей

Її покинув?

ДЖУЛІЯ

Так, здається, знає.

І в цім журби її тяжка причина.

СІЛЬВІЯ

Скажи, чи правда, що вона вродлива?

ДЖУЛІЯ

Була вродливіша в ті дні, синьйоро,

Коли їй вірилось в кохання друга;

Гадаю, що тоді вона була

За вас не гірша; а проте відтоді,

Як кинула дивитися в свічадо

І не хова під маскою обличчя

Від сонця ясного, — зів’яли їй

Троянди на щоках, а на чолі

Лілеї сніжно-білі помарніли,

Й вона засмагла майже так, як я.

СІЛЬВІЯ

Яка вона на зріст?

ДЖУЛІЯ

Така ж, як я; бо на зелені свята,

Як ми в комедіях із нею грали,

Мені жіночі ролі припадали,

І я в убрання Джулії вбиравсь;

Воно прийшлось мені до міри, ніби

Його для мене шив її кравець;

Тому я й знаю: ми із нею рівні.

А раз її примусив я заплакать.

Я грав журливу Аріадни роль,

Що по Тезею плакала й тужила,

Як раптом зрадив він її й утік.

Я грав так щиро й так розхвилювався,

Що зворушив мою синьйору бідну,

Й вона від того гірко заридала.

О, хай умру я, панночко, коли

Не мучивсь муками її й не плакав

Я й сам тоді її тяжкими слізьми.

СІЛЬВІЯ

За співчуття твоє сердечне має