Константинос Кавафіс - Вибране

Героя мертвого зі святістю й журбою
Феб підіймає та несе до річки,
Змиває з нього бруд, криваві плями.
Від ран страшних на тілі не лишає
Жодного сліду. Маззю запашною,
Амброзією натирає і вдягає
В убрання олімпійські осяйні.
Шкіра світлішає. І гребінцем із перламутру
Розчісує волосся чорну хвилю
Та розправляє витончене тіло.

І мрець тепер неначе молодий володар
У років двадцять п’ять чи двадцять шість,
Що відпочив після звитяги в перегонах.
У нього колісниця золота і найпрудкіші коні —
Відзнака за блискучу перемогу.

Феб виконав доручення. Потому
Покликав Сон і Смерть
І наказав їм відвезти
Небіжчика до Лікії [6] Лікія – південно-східна гірська область Малої Азії. У грецькій мітології Лікію пов’язували з культом богині Лето та її божественних близнюків: Аполлона та Артеміди. , багатствами рясної.

Отож до Лікії, багатствами рясної,
Брат із сестрою, Сон зі Смертю
Помандрували і, коли дістались
До брами царського палацу,
Передали славетне тіло,
Та й повернулися до клопотів щоденних.

В палаці тіло прийняли та заходились
Із почтом, голосіннями й тужливим співом,
З вином, налитим у священні чаші,
З усім належним готувати поховання.
Відтак прийшли відомі в місті
Уславлені досвідчені каменярі,
Надгробок змайстрували й стелу.

Рядочком дні майбутні перед нами,
мов свічечки засвічені, стоять —
пломінні, золоті, живі свічки.

Минулі дні лишаються позаду —
скорботна лава вигаслих свічок.
Котрі ще ближчі, ті курять помалу,
та й то – поопливали, покривились.

Я не дивлюсь на них. Смутний їх вигляд,
і спомини смутні про їхній блиск.
Дивлюся, отже, тільки перед себе,

боюсь оглянутись – адже побачу,
як швидко довшає понурий шерег,
як швидко більшає свічок погаслих.

Жалівся якось молодий поет
Євменій у розмові з Теокритом [7] Теокрит (1 пол. ІІІ ст. до н. е.) – елліністичний поет родом із Сиракуз, відомий своїми «Ідиліями», що стали взірцем буколічної поезії. Жив на о. Кос та в Александрії під покровительством Птолемея ІІ Філадельфа. Співбесідник Теокрита є вигаданим персонажем. :
«Два роки вже, відколи я пишу,
А докінчив одну лише ідилію,
Одну-однісіньку, та вже й по всьому.
Допіру впевнивсь я: які ж високі,
Круті й високі східці до поезії,
І хай я видряпавсь на перший східець,
Та вище зроду вже не піднімуся».
А Теокрит йому: «Твої слова
Блюзнірства сповнені і нечестиві.
Вже тим, що ти стоїш на першім східці,
Пишатись мусиш і щасливим бути.
Адже туди зійти не так-то й легко,
І хто спромігся, той пошани гідний,
Бо вивищивсь на цей найнижчий східець
Над посполитий світ, над пересічність.
Цього не так-то й легко домогтися.
Слід заслужити право тут стояти
Громадянином в царині ідей.
Отож на це спроможеться не кожен,
Не кожному під силу цей спробунок:
Там перед суддями ти маєш стати,
Яких не ошукаєш, не підкупиш.
Адже сюди зійти не так-то й легко,
І хто спромігся, той пошани гіден».

Колись надійде день і багатьом належить
обрати – «Так!» чи «Ні!». Той, що свідомо
свій жереб вибрав (– «Так!») ніколи вже додому
не вернеться. Він розпочав свій шлях. Бентежні

думки його вже не гнітять, діла чуттям тотожні.
Той, що свідомо вибір відхилив, теж не шкодує. Навіть,
як знову запитали б, скаже – «Ні!». Однак як гірко давить
те «Ні!» («Ні!» правильне) – і так – хвилину кожну!

В тілах прадавніх та спорохнявілих
сидять собі старечі дýші.
Бідачки, мов якісь недужі,
і як же нудяться життям, яке мов термін відбувають.
А як бояться втратити його, а як його плекають!
Непослідовні та розгублені
дýші, сидять собі, смішні й насуплені,
В прадавніх оболонках потьмянілих.