Олесь Бердник: Вiрши

Україна моя, рідна мати моя.
Хто ти є, хто ти є?
Я питаю про те на весні солов’я,
Я запитую серце своє.
Хто ти є, хто ти є?
Я запитую серце своє.
Мені каже Дніпро:
— Україна — то я.
А Карпати високі здаля
Все шепочуть: — У горах Матуся твоя,
Невмируща Вкраїнська земля.
Шепчуть гори здаля:
— Невмируща Вкраїнська земля.
Вірю, знаю: — У горах Матуся живе,
У Дніпровськім потоці співа,
Її серце — то небо весни грозове,
Її дума — печаль Світова.
Її серце — живе,
Її дума — печаль Світова.
І зірки вдалині — то Вкраїни вогні.
То все — ти, то все — ти!
Струни кобзи дзвенять,
Україно, в мені,
Ніби райдужні в небі мости.
То все — ти, то все — ти,
Ніби райдужні в небі мости.

І ось настане час і мить,
Коли розділиться людина,
І Дух у ній запломенить
І заричить страшна Звірина.
Тоді відбудеться двобій —
Нещадний, грізний і останній,
І той космічний буревій
Скінчиться в дивному мовчанні…
Постане з Тиші Дивина —
Істота Зоряного Краю!
Над всім возвиситься Вона
І цілий світ в Собі з’єднає.

Розлітаються миті, мов листя осіннє,
Кожна мить — цілий світ!
А у серці мовчазне одвічне квиління:
Як затримати той політ?
Як спинити розлуку, наповнену болем,
Той розрив пуповини душі?
Тіні пам’яті тонуть у життєвому полі.
Б’ють у серце думок гармаші…
Охопить
Вічну мить
Ти зумій, любий друже, зумій!
Не летить
Диво-мить,
То летить дум розгублений рій!
Смій налить
В ніжну мить
Всеохопності вічний напій,
Не біжить
Вічна мить,
То біжить дух стривожений твій!
Давня казка усіх в павутину сповила,
Ніби зла ворожба,
Тане мить, тане мить, опускаються крила…
Ох, навіщо життя боротьба?
Понад Всесвітом плачуть обірвані струни,
Кобза серця мовчить…
Шепчуть привиди пам’яті, котяться луни:
— Де ти, де ти, загублена мить?..

Коли згасають зорі —
Інші спалахують знову.
Хто їх запалює в небі?
Хто — крім Любові?
Коли розлучаються друзі,
Не втішать ні ласка, ні слово.
Хто нову зустріч готує?
Хто — крім Любові?
Все перетвориться в попіл,
В хвилі Першооснови,
Лише навік невмирущі
Зерна Любові…

— Зорі, зорі — далекії зорі,
Що ви знаєте, зорі, про землю мою?
Що ви знаєте, ясні,
Про Єву казкову,
Що Адама любила
У правічнім раю?
Чи на ваших планетах
Теж Едеми розквітли?
Чи ростуть у них яблуні
Зла і Добра?
Чи для вас, мої зорі,
Променисті і світлі,
теж настала
жорстокої кари пора?
Може, люди — то більше,
Ніж сонця променисті,
Може, серце — то ширше,
Ніж галактик рої?
Бо як серце вмирає —
Умирає безмірність.
Як згасають зіниці —
То немає її…
Люди, чуєте, люди!
Зупиніться на хвилю,
Спалахніте серцями,
Ваших променів ждуть.
Не проходьте, мов тіні,
Метеорами в безвість,
Хай на темному небі
Нові зорі зійдуть!
Бо як сонце згасає,
То інше засяє,
Бо як гине планета — інша в путь вируша!
Бо всі атоми схожі один на одного,
І лише у людини
Неповторна душа…

Я блакитний коваль,
Маю кузню свою.
Не залізо, не сталь —
Власну душу кую…
Роздуваю горно
Боротьби і шукань,
І палає воно
Серед грізних повстань!
Я себе розпалю,
Я розжарю свій дух,
І його переплю
У нестримність, у рух!
На ковадло життя
Кину серце своє,
Хай по ньому буття
Грізним молотом б’є!
Скачуть іскри рясні
У незміряну даль…
У чарівному сні
Я — блакитний коваль..

В грудях заграв, заспівав урочисто Орган…
Клавіші — в серці. Клади на них пальці страждання.
Ти вже не тіла шматок, а думок Океан,
Море надій таємничих, вітрило жадання!
Що ж ти жадаєш? Чого ти шукаєш в золі?
У лабіринтах старих і нових Мінотаврів
Навіть найбільші творіння зітрухнуть в землі,
Мусять затихнути і найгучніші литаври…
Все — із тобою! Орган і душі корабель,
Квіти, метелики, птахи — матросі завзяті, —
Прагнуть у Новім Ковчезі до Нових Земель,
Поруч всміхаються Друзі, душею багаті.
Грай, мій Органе! Вічності старанно грай!
У Всебуття хай покотяться звуки Хоралу,
В грудях у тебе Всерадості згублений Рай, —
Просто, як треба, його ми іще не шукали…