Олесь Бердник: Вiрши

Чи у тиші, чи під ураганом,
Під дощами, під промінням зір
В серці радість з’явиться нежданно,
То мій добрий вісник — ти йому повір!
У пустелі чи під громи бою
Я нечутно поруч тебе йду…
Щит блакитний вічно над тобою,
Будь спокійний, брате, я не підведу.
А захочеш глянути у очі
Побратиму з Краю Таїни —
Подивись на зорі опівночі,
І послухай тихий голос далини…

Переступи межу. І вийди в таємничість.
Дмухни за вітром сумнів, попіл та іржу.
Хіба не чуєш — ключ за хмарами курличе?
Переступи межу. Переступи межу.
Суворо глянь довкіл і запитай сумління:
— Кого чекають тут? І що я бережу? —
Хто в небо не росте — приречений на тління.
Переступи межу. Переступи межу.
Багато голосів. Та лиш один — пророчий:
— Що зв’яжеш у душі — те в Вічності зв’яжу!
Під ноги не дивись. Здійми до Тайни очі.
Переступи межу. Переступи межу.

Не бунтуй, моє серце!
Зупинися у вічнім бігу!
Відпочинь!
Зупинюся з тобою і я…
Ніжна Еос в рожевім серпанку
цілує світанкову синь,
І згасає зірок течія…
Новий день. Нові люди й пісні…
Лише я не міняюсь повік!
Все шукаю початку й кінця…
І несе мене, ніби кіфару Орфея,
безжалісний часу потік,
І довкола — на хвилях — серця!
Закликають і кличуть:
— Це я! Зупинись, не щезай в далині!
Дай умерти в тобі…
А мені — Твої очі довічно
палають і сяють одні
В нескінченній юрбі…
А мені…
мов у сні…
лиш одні…
осяйні…
Твої очі в сумній далині…

Юнго! А де твоя бригантина,
Де твої урагани й моря?
Сірі хмари повзуть по долині,
І сховалась за ними зоря.
Оброста черепашками днище…
Може, і не було корабля?
І регоче зневажливо хвища,
Чортополох несе на поля.
Може, дрімається? Може, сниться?
Крутить плівку життєве кіно…
Тільки колись заіскриться зірниця,
І загуркоче буря в вікно!
Ти тоді прокидайся раптово,
На бригантину сміливо ступай,
Бо капітан до походу готовий,
Зірка виходить на небокрай.

Юнго мій любий! Бійся дрімоти,
Бо заколисаний дух умира.
Хочеш морські урагани збороти?
Слухай, як котиться грізна пора!
Миті такої більше не буде:
Хвилі внизу, а вітрила — вгорі!
Вітри напружені б’ються у груди
Вірних матросів — посланців Зорі!..

Море, море кохане,
Подаруй черапашку казкову…
Я втечу на світанні
На простори правільні, чудові…
Дивне слово я знаю,
Й черепашку чарівну отую
В чужинецькому краї
В корабля зачаклую…
Хмари, хмари крилаті,
Подаруйте дощі небувалі,
Щоб чужінці прокляті
І не чули, й не знали,
Як по річці грозовій
Мій кораблик поплине до моря —
На простори чудові,
Де немає ні щастя, ні горя…

Вогонь розсудить все. Нехай лютує ворог.
Зірниця наступа. І новий день несе.
Загримотить гроза. Не втримається морок.
Вогонь розсудить все.
Палахкотять міста. І гримають гармати.
Тримайся, брате мій, в біді не охолонь.
Якщо ти вогняний — не бійся умирати!
Розсудить все вогонь.
Вогонь розсудить все… І успіхи, й невдачі,
І сивизну густу біля солдатських скронь.
Всього ще буде — сліз і радості, одначе
Розсудить все вогонь.
Народження і смерть — то спалахи й згасання,
Але вогонь життя і в сонці, і в золі,
В польоті журавлів, у тиші, і в коханні
У Матері-Землі…
Її потік життя пітьма не подолає,
Ще буревію гнів планету потрясе…
Хто витрима грозу — той піде до безкраю.
Вогонь розсудить все!
Вогонь розсудить все!

Де побачиш дзеркало — розбий!
То воно зіткало наші шати.
Блиск отой — холодний і німий —
Нас до нього змусив повертати.
Ми зирнули у світи площин,
Ми себе побачили окремо,
І від Батька одірвався Син,
Вдаль пішов стривоженим Големом.
Бідний робот! Вже пройшли віки,
Він все бродить, загляда в дзеркала:
Там повзуть якісь чоловіки,
Птахи, риби, леви і шакали.
Звідти зорі блимають, сонця,
Там ліси видзвонюють заклично,
Ходить бідний робот без кінця,
Зазирає у свічада звично…
І забув, забув уже давно,
Що усі ті образи несталі
Лише снів імлисте волокно,
Що його витворюють дзеркала!..
Де побачиш дзеркало — громи!
Те, що є — ніколи не вмирає!
Бий в холодне марево грудьми,
І воно тебе не зупиняє!..