Олесь Бердник: Вiрши

Біла хмара повстає на чорну хмару,
Небо грозиться, викрешує вогні.
То чубаті козаки і яничари
Загукали, закружляли у борні!
Гей, виблискують небесні ятагани,
А над ними грізні списи січові,
Наступають, гонять тучі нездоланно
Шаленіючі хлоп’ята лугові!
Щось ворожий голос буркає облесно,
Та дзвінкі удари чути на землі:
То розковують невільників небесних
У міжзоряних просторах ковалі.
Подалися чорні хмари-яничари,
Малинові стяги мають, як живі!
Піднебесна загорілася Скутара,
Розпадаються хурдиги вікові!
Затихають сколошмачені простори,
Позбиралися у небі козаки,
І пливуть до Січі через море
Білі чайки, чорно-сині байдаки…

Всьому наперекір, усім наперекір
Летіти в ніч,
Зірвати сітку снів, вдихнути сяйво зір,
Почути їхню річ!
Про що вони дзвенять, про що мовчать вони
Віки, віки?
Що сіється вночі на зоряні лани?
Людські думки!
О розуме їдкий, о розуме хисткий!
Не сій же зла,
Щоб в зоряні жнива, у день отой святий
Любов цвіла!
Всьому наперекір лиш правдою засій
Той дивосвіт,
Крізь громи катівень, крізь пекла буревій
Спіши в політ!
Усім наперекір, всьому наперекір
Будуй мости!
Одна нога в пітьмі, а друга — поміж зір…
То будеш ти!

Пробігають роки. Пролітають віки.
— Піднімайте вітрила! — лунають кличі.
Та даремно готують похід вояки,
Іржавіють у піхвах двосічні мечі.
Поривається в даль, ніби птах, корабель,
Та даремні зусилля, бо сто якорів
Не пускають його від затишних осель
В таємничі краї, на роздолля вітрів.
І радіють боги, і дзвенять ланцюги,
І титани заснули в страшній глибині,
А тому, хто дрімає, нащо вороги?
Сам собі він мурує темницю у сні!
І любов, і добро, і свобода — слова,
Із яких якорі нам кувала пітьма.
Хіба хоче імен сила Духу жива?
Хто вона, і нащо — буря знає сама!
Хати ветхі змете урагану рука,
Якщо навіть вони мають ім’я святе,
А того, хто проснувсь, — вже ніщо не зляка,
Бо віднині вже він сам у себе росте,

Бо усі кораблі, і дороги, й мости,
І пісенного поклику огненний дзвін,
І казкові краї, й зореносні світи,
І походи до них — то все він, лише він!..

Коханий, заграй мені тишу
На дивну бандуру Мовчання,
Хай душу мою заколише
Сюіта смеркання…
Заграй на сопілку чекання
Безмовну симфонію дива.
В колисці надій і кохання
Я буду щаслива.
Мій добрий, заграй мені думу
На вечора зоряних струнах,
Акорди щасливого суму
Хай котяться в лунах…
А я полечу до світання
В обіймах твоєї розмови,
В мелодії пісні мовчання
Нечутного слова…
Коханий, відкрий свою душу —
Волошку у стиглому житі,
Бо стати віднині я мушу
Мовчанням блакиті,
Пелюстками ніжного квіття,
Що зріє між зорями лише…
Мій рідний, у ніч заповідну
Заграй мені тишу…

Кобзарю, кобзарю, куди ти прямуєш?
— На вольную волю…
Кобзарю, кобзарю, хто шлях тобі вкаже?
— Вітри в чистім полі…
Кобзарю, кобзарю, що в полі шукаєш?
— Прадавню могилу…
Кобзарю, кобзарю, а хто в тій могилі?
— Незміряна сила…
Кобзарю, кобзарю, чи сила та встане?
— Устане, повстане!
Кобзарю, кобзарю, коли те настане?
— В уроче світання…
Кобзарю, кобзарю, в очах твоїх темно.
— А в думці світає…
Кобзарю кобзарю, ти плачеш печально?
— А серце співає…
Кобзарю, кобзарю, чого воно раде?
— Бо впала неволя!
Кобзарю, кобзарю, хто мовить про теє?
— У полі тополі…
Кобзарю, кобзарю, куди йдеш віднині?
— По білому світу!
Хай волю шанують, хай пісню співають
Козацькії діти!..
Кобзарю, кобзарю, чи вернешся з поля?
— Вернуся, вернуся…
Коли, мій кобзарю?
— Як встане з могили
Прадавня Матуся…

Рідна моя і замучена птахо,
Бачив тебе я в тривожному сні…
Свічку несла ти до чорної плахи,
Щоб присвітити дорогу мені.
Та не було мене там, на помості,
Лише вугілля і зморений жах…
Ти голосила на чорнім погості
Й помандрувала по диких світах…
Біла сорочка, мов привид, з’являлась
В чорних проваллях, у ямах темниць,
Свічка твоя миготливо сіяла
В тисячах жадібних, дивних зіниць.
Та не знайшлось поміж них твого сина,
Вийшов давно я з тілесного сну,
Птахом полинув на Україну,
Щоб проспівати тобі про весну.
Чуєш, матусю, чуєш, кохана —
Ось над тобою летять журавлі,
Їхнє курликання — пісня світання, —
В ній мої радощі й тихі жалі.
Чуєш — торкаються клени до шиби?
Я сповіщаю про дивний приліт.
Давні блукання, і сльози, і хиби —
Все потонуло у вихорі літ!
І лише очі твої, ніби свічі,
Понад віками палають мені…
На дивовижне, на зоряне віче
Підемо разом в блакитному сні…