Ольга Дёмина - Боротьба з тінню. Психологічна драма

Кіра Павловська, 31 рік, журналістка, дуже енергійна й самовпевнена особа.

Журналісти на прес-конференції.

Прихильники Романа Лозинського (більшість із них жінки).

Офіціант в ресторані.

Незнайомка в ресторані.

Охоронець в ресторані.

Відвідувачі ресторану.

Простора кімната міської квартири, досить скромно обставлена. Це кімната холостяка. Скрізь панує творчий безлад. Посеред кімнати стоїть стіл, поруч стілець. На столі стоять ноутбук та настільна лампа із зеленим абажуром. Зліва від столу стоїть вузький диван, вкритий пледом. Поруч тумбочка. На тумбочці стоїть телефон червоного кольору. Поруч знаходиться телефонний довідник. Уздовж стіни встановлені стелажі із книгами. Книжок багато. Декілька розкритих книг лежать на дивані. Одна книга впала на підлогу. Підлога всипана зім'ятими списаними аркушами паперу.

Праворуч від робочого столу стоїть журнальний столик. Поруч із ним високе крісло. На столі стоїть порожня пляшка з-під вина та напівпорожній келих. Попільничка наповнена недопалками. Явною прикрасою кімнати є красивий підлоговий годинник. Він розташований вглибині сцени. Але годинник не в робочому стані, стрілка застигла на місці та не рухається. Час зупинився. На годиннику завжди 3:15.

На передній правій кулісі намальовано вікно. За намальованим склом зображені гілки дерева. Біля вікна стоїть чоловік. Він замислено дивиться в далечінь, склавши руки на грудях. Це – Марк. Постать його напружена, обличчя похмуре. Він стоїть нерухомо декілька хвилин, сумно зітхаючи і шепочучи.

МАРК. Все марно… знову все марно… Видавництво знову відмовилося опублікувати мій рукопис. А я вважав, що це геніальний твір… Я працював над цим романом півроку. Напевно, навіть більше. Я нікому не потрібний. Мої книги, мої романи нікому не потрібні… Я невдаха… я нікому не потрібен. Як прикро це усвідомлювати! Дарма що мені нещодавно виповнилось тридцять три роки… Вік Ісуса Христа. А ще нічого корисного не зроблено… Навіщо після цього жити на цьому світі?

Марк неохоче відвертається від вікна і дивиться у глядацький зал. Обличчя його похмуре, очі повні смутку і розпачу. Так він, застигши на місці, стоїть декілька секунд з відстороненим поглядом, потім відходить від вікна, повільно крокує по кімнаті наче привид. Спочатку підійшов до стелажів з книжками, провів рукою по корінцям книжок, потім приліг відпочити на дивані, вкриваючись пледом, відвернувся до стіни. Раптом Марк схопився з дивана і заметався по кімнаті. Ось він підійшов до годинника і перевів стрілки, тепер стрілки годинника показували новий час – північ. Крокуючи по кімнаті, він нарешті підходить до робочого столу, сідає за стіл, відкриває кришку ноутбука і починає набирати текст. Але вже через хвилину він різко підіймається зі стільця і починає швидко ходити по кімнаті з кута в кут.

МАРК ( в розпачі промовляє ). Ні! Все це не те! Не ті слова виходять, не ті думки, що я хотів би вкласти в уста мого героя. Він – мій герой – сильна вольова фігура, цілеспрямований чоловік, який знає, що сказати, як правильно повести себе в тому чи іншому випадку… Він не такий як всі сучасні… Я так його відчуваю… Але про що я хотів писати? Я втратив думку… текст перервався… я не знаю, що далі писати. Я забув… я начисто все забув, напрям думок вже не той, що був учора, навіть сьогодні вранці. Тоді в душі моїй панували захоплення, ейфорія, блаженний час, коли думки і слова шалено скачуть вперед, наче баскі коні… А зараз я зупинився, немов вершник на повному скаку… Я товчусь на місці. Це вже інші почуття, інші слова, інша музика, політ фантазії перервався. На превеликий жаль, моя Муза мене покинула, натхнення розтануло немов дим. Це така мука – відчувати такий духовний стан, порожнечу, коли ти немов вичерпане джерело, коли в душі панує темрява… Все це сталось через те, що я знову одержав з видавництва відмову… знову відмова в публікації мого роману. Як далі тепер жити, як творити?!

Раптом почувся дзвінок. Потім хтось почав грюкати у двері. Марк здивовано дивиться вбік вхідних дверей, розташованих за лівою кулісою.

МАРК. Дивно, хто це прийшов?! Я ні на кого не чекаю.

Марк пішов відчиняти двері. В кімнату входить Юрій Степанович, сусід Марка з нижнього поверху.

ЮРІЙ СТЕПАНОВИЧ ( голосно ). Я дуже вибачаюсь, що порушив ваш спокій, шановний сусіде, ви у нас – творча натура, але навіщо ви знову мене залили?! У мене в квартирі знову потоп!!! І все це через вас! Це вже третій потоп за останній рік. Ну, скільки можна, Марку?!