Микола Куліш - Маклена Граса

- Дощику, не гаси! Ти, вітре, роздмухай!… (Спинилася). Де ж я дістану! В кого? (Подумала). Дурна, не випросиш, адже тепер всі просять. Мільйон, кажуть, рук… (Озирнулася). А люди проходять і навіть голови не повертають, хіба ти не бачила? Тільки так, як Ванда зробила - і заробила! Стала ось так і - хоч як страшно було і соромно - дивилася на чоловіків… (Дивиться. Побачивши, що наближається перехожий, по-дитячому обсмикнулася. Завмерла, зирнула на нього).

Той пройшов, навіть не помітивши її.

Ху-у! Слава Ісусу, пройшов! А я ж на нього дивилася… (Тихенько сплеснула руками). Дивилась, а сама й не глянула в дзеркало, яка то я. Може, така, що буду цілу ніч отут на чоловіків дивитися, а на мене ніхто - така нечупара. Мабуть, тричі нечупара!… О, лишенько! Та я ж іще маленька і така худа! Ну, ж і худюча! А спитають, скільки років, що я скажу? Тринадцять?

Наближається ще хтось.

Збрешу. (Злякано дивиться).

Той пройшов, не помічаючи.

Звичайно, ще маленька!

Наближається третій. Маклена, щоб повищати, стає навшпиньки, рукою мимохіть обсмикує спідничку. Але й третій не звернув на неї уваги.

Ні, треба самій зачепити. Треба їм показати, що я зовсім не така маленька, як вони вважають. Звикли дивитися на таких, що бублик можна з'їсти, доки її обійдеш навколо. Буржуї!

Наближається четвертий. Вона до нього:

- Добрий вечір вам!

Четвертий(зупиняючись). Добрий вечір!

Маклена.Скажіть, будь ласка… А може, ви перший скажете?

Четвертий.Що?

Маклена.Як мені вийти на Варшавську вулицю?

Четвертий.Прямо до першого скверу. Там спитаєш. (Пішов).

Маклена.Ху-у! Та як же його ще питати? Що сказати? Проведіть мене? Чи, може, - ви хочете зі мною познайомитися? А як згорю або заплачу? (В розпачі). Не спитаю! От не спитаю!…

Пройшовши навскоси вулицю, до неї підходить добродійз парасолькою. Перший:

- Добрий вечір!

Маклена(навіть трохи зраділа). Добрий вечір!

Добродій.Панянка вийшла погуляти?

Маклена.Еге.

Добродій оглянув її.

Кудись моя молодша сестра пішла. То я чекаю. Хоч їй уже й п'ятнадцять… (схаменулась) шістнадцять незабаром, а все ж, знаєте…

Добродій зазирнув їй у вічі.

Вийшла подивитися… А дощ мені просто в обличчя…

Добродій(галантно). Та вони не мають права заважати такій гарненькій панянці гуляти - сестра і дощ! Не має значення, що сестрі шістнадцять… Подумаєш - старша! Не має права, бо… бо ще неповнолітня. А від нахаби дощу в мене є захисток. (Розгорнув парасольку). Вона ж і ширма для кохання. Прошу! А ні - краще ходімо звідси. Тут недалечко за рогом є чудесний закуточок. Затишний, поетичний, просто-таки домашній закуток. Що паняночка любить? Печиво? Марципан? Солодке вино?

Маклена.П'ятдесят злотих!

Добродій.Що-о?

Маклена.Не потрібно печива… і вина… Мені… заплатіть п'ятдесят злотих.

Добродій.Та за ці гроші тепер можна лошицю купити, малятко!

Маклена.Хіба?

Добродій.Атож.

Маклена(просто, наївно). Я не знала. Ну, що ж… То купіть собі лошицю.

Добродій.Фе, як це грубо! (Відійшовши). Який грубий натуралізм! Цинізм! Безсоромність!

Дідок(що слухав збоку). Але вона, здається, ще натуральна, прошу пана.

Добродій.А вам що?

Дідок.Увечері трохи погано бачу.

Добродій(повертаючись до Маклени). Тридцять?

Маклена.Ні!

Добродій(з благанням). Не можна більше, крихітко! І взагалі, так не можна торгуватися. Ти ще така маленька. Ти справді вперше вийшла?

Маклена.Еге ж.

Добродій(дивиться їй у вічі). Та ще й плачеш?

Маклена.Хіба я плачу? Це дощ іде, дощ! Це краплини дощу!

Добродій.Тридцять п'ять?

Маклена.Ні!

Добродій.Ну як тобі не сором?

Маклена.А вам?

Підійшов, підглядаючи, дідок.

Добродій.Ну, сорок?

Маклена.Ні!

Добродій(пошепки). То, кажеш, без вина і печива? Добре! (Розгорнув парасольку). Ну, перлинко, ходімо! Ти витри, перлинко, очі! По вулиці не можна ходити з мокрими очима навіть під дощем…

Маклена.Так-так… Я знаю. Люди мусять плакати за стіною!

Добродій.Ну, от… Тепер ходімо! Пішли.

Добродій узяв її під руку. Маклена інстинктивно висмикнула руку.

Ну, малятко! Не треба, моя дівчинко, адже ми домови… (Ледь пригортає до себе).