Михайло Старицький: Не судилось (Панське болото)

Жозефiна виходить з другого боку, смутна.

I в а н А н д р i й о в и ч (зуздрiвши). А! Мамзель! Мамзель!

Ж о з е ф i н а. Ах, се фi сама!.. Я шкаль madamе.

I в а н А н д р i й о в и ч. Чого ви такi смутнi? Ходiть побалакаємо!

Ж о з е ф i н а. Qu'est-ce-que c'est!* (*Що означає (франц.)) баляка?

Iван Андрiйович. Хе-хе-хе! Парле… парле…

Ж о з е ф i н а. Оui? Баляке?

I в а н А н д р i й о в и ч. Та йдiть-бо, сядемо тут та гарненько, любенько i поговоримо.

Ж о з е ф i н а. Мне не мошна… очень трудно, Ьiеп difficile…* (*Дуже важко (франц.).)

I в а н А н д р i й о в и ч. Чого там трудно? Ви не лякайтесь; потрошку…

Ж о з е ф i н а. Нет трошка… моя трошка не може.

I в а н А н д р i й о в и ч. О, бодай вас!.. А як же? Ось сiдайте!

Сiдають на деревi.

Якi в вас славнi ручки!

Входить Харлампiй i крадеться тихо.

Ж о з е ф i н а (не дає руки). М-eur, vous mе faites des compliments?* (*Пане, ви кажете менi комплiменти? (Франц,))

I в а н А н д р i й о в и ч. I очки славнi… чим ви їх закаляли?

Ж о з е ф i н а. Соmment?* (*Як? (Франц.).)

Iван Андрiйович. А подивiться, якi чорнi! (Хоче обняти).

Харлампiй кашляв.

Ж о з е ф i н а (встає). Я так не хотiль! Lissez moi franquille!* (*Дайте менi спокiй (франц.).)

Тi ж i Харлампiй.

I в а н А н д р i й о в и ч (з досадою). Чого тобi треба?

Жозефiна хутко пiшла.

Х а р л а м п i й. Та там, вельможний пане, люде прийшли.

I в а н А н д р i й о в и ч. А чого їм?

Х а р л а м п i й. Загнали на спашу гусей, чи що.

I в а н А н д р i й о в и ч. Ага! Побалакаємо, побалакаємо, голубчики, лебедики!

Пiшли.

Пашка i Катря виходять з кiнця кону по той бiк баркану.

К а т р я (зупинившись коло хвiртки). Ну, iди ж ти, а я тут почекаю.

П а ш к а. Ходiм разом.

К а т р я. Не пiду.

П а ш к а. Чому? Туди всi ходять; он до того будинку: там i школа.

К а т р я. Я й тут постою.

П а ш к а. Чого ти боїшся? Не вкусить. От розкажеш i за матiр — чим i як слаба.

К а т р я. Та про це дiло, то, може б, до знахарки краще…

П а ш к а. То таки лiкар, вчений, а то… Он i люде всi дякують, що пособля.

К а т р я. Та я тим тебе i послухала, що ти про матiр нагадала, а сама б зроду не насмiлилась…

П а ш к а. То й добре: от i за матiр порадимось, i прогуляємось до Росi, бо ти все дома та дома, — аж занидiла.

К а т р я. Гуляти — то дарма; а от лiкар чи й пiде? Ми бiднi…

П а ш к а. Що ти? Вiн такий добрий; до самого найбiднiшого пiде; коло слабого аж упада, а як той не слуха, чи з'їсть, що не велене, — то й вилає добре!

К а т р я. Вiн сам тут сидить? Чи й…

П а ш к а (пiдморгує). Там i панич.

К а т р я. Геть!

П а щ к а. Та ну, справдi, ходiм! Адже ти хотiла й до школи ходити i про Михайла питала, що не видко, а тепер затялась!

К а т р я. Та ти мене й тодi на вулицю потягла i тепер…

П а ш к а. А може, скажеш, Михайло не гарний?

К а т р я. То що?

П а ш к а. Як одягне жупан, та дорогим поясом пiдпережеться, та сиву шапку набакир, — i очi б видивилась! Куди нашим парубкам до його! Вид бiленький, вус чорненький, брови на шнурочку!

К а т р я (засоромившись). Та годi вже! Чи так закохалася!

П а ш к а. Хто б говорив?.. У самої тьохкає, а вона на другу!

К а т р я. Отакої!

П а ш к а. Такої ж! А як загра на гармонiку, то аж душу тягне: часом i плакать хочеться, а часом так весело серце заб'ється, що й господи!

К а т р я. Вiн i спiва славно, голосно так та чуло; та все наших пiсень, тiльки таких, що я й не знаю… слухала б i не наслухалась!

П а ш к а. Бач, для тебе й спiвав!

К а т р я. Чого для мене? Так прийшлось. Знаєш, я боялась перше i слово промовити з паничем, а вiн — нiчого, зовсiм простий, ласкавий: розказує таке все цiкаве, а часом смiшне, i так звичайно, з великою шаною… Я потроху розбалакалась, як з парубком, та аж злякалася.

П а ш к а. Чого? Ото дурна! (Засмiялась).

К а т р я. Е, тобi смiшки, нiчого, бо змалку до панiв призвичаєна, — у дворi була.

П а ш к а. Такi ж люде. Ну, ходiм же, ходiм! Чого ми будемо тини пiдпирати, коло хвiртки стояти? (Тягне Катрю за рукав у садок).

К а т р я (озираючись). Як тут славно! Квiтки якi хорошi, дух такий…

П а ш к а. Хiба ти нiколи не була?

К а т р я. Нi, вперше. А то куди отi широкi стежечки?

П а ш к а. До горниць, до ставка. Хочеш — я тебе кругом обведу?

К а т р я. Нi, нi, не хочу. На мене й без того якийсь ляк напав… неначе порвалося що, як переступила порога: так серце щось здавило, мов руками, аж защемiло всерединi… Ходiм звiдси мерщi, бо мене чогось i сум, i страх огорта… краще другим разом.

П а ш к а. Вигадай ще!

Михайло, Катря i Пашка.

М и х а й л о (виходить з рушницею на гонок). Тiбора!! Тiбора!! Iсi! I де вона забiгла? Зiпсують чисто собаку! (Зуздрiвши дiвчат). А!! Здоровенькi! (Пiдходить, подає руки). Спасибi, що прийшли.