Михайло Старицький: Не судилось (Панське болото)

Б є л о х в о с т о в. С'еst trор fогt!* (*Це занадто! (Франц.)) Милый, резвый ребенок, не больше!

А н н а П е т р i в н а (до Михайла). Оставь, пожа-луйста! Ты доведешь меня до мигрени.

Зiзi проходить здаля.

Зизи, Зизи! Ступай сюда!

Зiзi пiдходить з опущеними очима.

А н н а П е т р i в н а. Что это ты творишь, дрянь? Чтобы я еще от вашего братца выговоры получала?

Б є л о х в о с т о в. Ах, mа соusinе* (*Моя кузино (франц.)), не обижайте моей крошечки! Ко мне, Зизюк, под мою защиту! Дядя в обиду не даст!

З i з i (пiдбiгає до Бєлохвостова, плаксивим голосом). Она сама… воображает много! Через… зтого урода достается только.

А н н а П е т р i в н а. Они меня cговорились уморить! Я слабонервная, чувствительная — и вечно какие-либо дрязги! У меня голова не выдержит, — чувствую, что сейчас начнется тик… Недоставало еще, чтобы из-за вас (до Жозефiни) я слегла в постель! С пустяками в глаза лезет… Там, в Швейцарии, коров доила, а здесь обижается, если ребенок что-нибудь скажет.

Жозефiна сумна; Зiзi пересмiюється з Бєлохвостовим i йдуть далi.

М й х а й л о. Ne vous chagrinez pas!* (*Не сумуйте! (Франц.))

А н н а П е т р i в н а. Пожалуйста, без трагедий! Скажешь Павлу, чтобы сейчас пришел ко мне: у меня тик. Я такая слабонервная, чувствительная… (Виходить).

Михайло пiдходить до Жозефiни й потiша її, проводячи по дорозi.

П а в л о (за вiкном). Ну, тепер — годi! Рушайте додому! Спасибi за увагу й слухнянiсть!

Пашка i Михайло.

З школи виходять дiти з книжками, кунштуками* (*Кунштуки — малюнки. Тут — абетка з кольоровими малюнками.); жарти i смiх стиха. Позаду кiлька дорослих. Наостанцi Пашка.

С т а р ш i. Ну, не пустуйте! Це вам не вулиця, а панський садок!

Пашка входить i озирається кругом.

М и х а й л о (повернувся назад). Бiдна оця Жозефiна! Поневiряється на чужинi, без язика, без мови. Всяке аж сiкається принизити, осмiяти; а заступитись нема кому. I все ото гонить бiднiсть та доля щербата! А матiр яка немилосердна, жорстока! Гидко й здумати! (Зуздрiв Пашку й хутко пiдходить). А! Здрастуй, Пашко! I ти сюди прийшла? Яким способом? (Подає руку).

П а ш к а. А вчитись до школи.

М и х а й л о. Хiба?

П а ш к а. Авжеж! Думаєте — стара?

М и х а й л о. Куди там! А тiльки здивувало мене, що ти нiчого перше не казала, а це здумала.

П а ш к а. А що ж? Захотiлось вивчитись на гулянках читати, щоб i самiй можна було бавитись отими книжечками, що ви приносили: такi занятнi та втiшнi!

М и х а й л о. Добре, добре єси задумала. I вивчишся?

П а ш к а. А чому ж нi? Аби хiть.

М и х а й л о. А трудно здалося?

П а ш к а. Не так трудно, а якось нiяково з малими сидiти. От Варка Горбанiвна перше ходила, то ще й проказує, аж соромно.

М и х а й л о. Пусте! Шкода, шкода, що я не знав: я б зайшов сам проказати… А Катря де? Може, тут?

П а ш к а. Нi, вона дома; у неї мати чогось слабує, то нi на кого кинути. А вона б охоча була вчитись, бо вже трохи й чита, — ще за батька почала.

М и х а й л о. Ти б її, Парасю, серце, привела коли, то ми б разом i вчилися.

П а ш к а. Добре. А що, вам подобається?

М и х а й л о. Кому ж вона не до вподоби? Дуже гарна та мила. Оченята, брiвоньки — в свiтi нема!

П а ш к а. Чи ба, як у око впала! А от ви стережiться залицятись до неї.

М и х а й л о. Або що? Хiба не можна любувати красою, тiшить серце розмовонькою дiвочою?

П а ш к а. Та то, що у неї Дмитро є.

М и х а й л о. Хто ж це?

П а ш к а. Ковбань, парубок; годованцем був, а тепер сам хазяйнує. Вони змалку з Катрею, як брат з сестрою: певно, швидко й поберуться. (Зiтхає).

М и х а й л о. Ну, то й щасти боже; а менi що до того?

П а ш к а. А то, що Дмитро дуже заздрiсний, завзятий i Катрю коха без душi. (Зiтхає).

М и х а й л о. Про мене, Семене, аби я Йван!

П а ш к а. Так-то так! А як здиба вас з Катрею, то буде лихо.

М и х а й л о. Овва! Злякались!

П а ш к а. Нi, далебi, — вiн страшний!

М и х а й л о. Ти чорзна-що, Парасю, верзеш! Чого ж йому казитись? У вас, як тiльки постояти з дiвчиною, побалакати, — то вже й язики чешете. Хiба не можна чесно та мило бавити часу без усяких зальотiв? Хiба не можна просто товаришувати, дружити, як людина з людиною, а треба конечне любощi замiшати?

П а ш к а. Розказуйте, розказуйте! Так i повiрили! Щоб ото ваш брат ходив до нашого так тiльки, аби час пробавити, а щоб про iнше й на думцi не мав?! Ще парубок — може, а що пан — зроду!

М й х а й л о. Та я за панiв не обстоюю!.. Але, здається, я нiчим не образив нiкого, а зо всiма вами щиро, як з рiвними.

П а шк а. Крий боже! За вас всi чисто… i Катря так, — боже! Питала навiть, чого пана Михайла третiй день не видко?