Михайло Старицький - Не судилось (Панське болото)

Зам'ятня. Надбiга Харлампiй, Аннушка, ще кiлька дворових.

К а т р я (несамовито). Матiр кличуть? Ї її катуватимуть? Зводниця, кажуть?! (Скида платок i, мов не при собi, виступа наперед). За що знущаєтесь? Що я вам учинила? Кого я занапастила? Мене оганьбили, мене обiкрали, а тепер привселюдно топчете у болото, як остатню падлюку! Топчiть! Регочiть з дурної!! Плюйте! Кличте всiх!! Мамо!! Йди сюди! Дивись, любуй, на яку публiку поставили твою дочку єдину!!

М и х а й л о (кидається до Катрi). Господи! Пощадите же! До исступления доведете меня!

А н н а П е т р i в н а. Какая смелость! Позор, по-зор!! Уведите ее! Завтра едем отсюда!

Бєлохвостов i Iван Андрiйович улещують панi, що ледве на ногах стоїть; Харлампiй i Аннушка пориваються взяти Катрю, але через Михайла не насмiлюються.

Б є л о х в о с т о в (набiк). Mais elle est charmante!* (*Але вона чудова! (Франц.).).

Х а р л а м п i й. Що з нею возжатись? Косу одрiзати, та й годi!

К а т р я (божевiльне обводить очима всiх, кинулась од Харлампiя до Михайла). Рiжте косу! (Рве кiсники i розпущена коса хвилями спадає на плечi). Тобi її рiзати, Михайло! Рiж!! Чого ж зупинились? Катуйте! Розшарпали серце — добивайте! Христа ради, добивайте, не пускайте живою! Топчiть ногами; давiть i дитину вiд вашого сина!

А н н а П е т р i в н а. Ай!! (Зомлiла).

Михайла як громом ударило. Всi скам'янiли.

Завiса

Хата Дзвонарихи зсередини. Праворуч — пiч i промiж неї вихiд у ванькир* (*Ванькир — бокова кiмната.); налiво — вiкна, лави. На переднiм кону стiл i iнше. Бiднi обставини. Нiч. На коминi горить каганець.

Катря сама.

К а т р я (схилилась на стiл i довго сидить нерухомо; далi пiдводить голову, нiби памороки забитi). Ох, як голова болить… мов лещатами за виски здавлено… Ну, Катре, тепер що? Насмiялась доля? О, як насмiялась! I слiз нема; тiльки очi горять… Ох! Важко й голову пiдняти, мов не моя… Пожила-таки я, зазнала щастя… ну й буде!

Чути з кiмнати стогiн.

Матiр бiдна, непритомна… положила дочка… Може, й очi закриє навiки? Так у мене все в головi крутиться, що й не пригадаю… хто мене вiв?.. Упхнули в хату… накинулись… Ох! А Михайло ж де дiвся? Забула… Чогось менi тiльки так шкода, так жаль… аж коло серця пече!

Катря i Пашка.

П а ш к а (ввiходить хутко). Що там, Катре, таке скоїлось? У дворi гвалт якийсь стоїть… Чого то?

К а т р я. Весiлля справили…

П а ш к а. Яке весiлля? Що ти кажеш?

К а т р я. Так-таки: весiлля… бучне, панське… Пан i панi поблагословили мене; Михайло привселюдно признав мене своєю… коханою молодою… Ну, й панi теж була дуже рада, так вiтала щиро… Вся дворня на радощi збiглася… бенкет такий був!.. Мене напоїли… бач, аж голови не зведу з хмелю!

П а ш к а. Боже мiй! Певно, лихо збилось? Ти мов з хреста знята!

К а т р я. Що ж? Так i треба… На таку стежку ступила, йшла на муки, ну й треба вже йти до кiнця, спокутовать… Ох, тiльки якi ж муки! Кiсточки на менi живої нема… Господи, хоч би душу мою швидче прийняв!..

П а ш к а. Схаменися, Катре! Не рви себе!

К а т р я. Ох, Парасю! Де вже менi себе рвати? Порвали вже, пошарпали мене другi!.. Як менi тяжко!.. Дай свою руку, притули до чола менi: там мов свинцю налито, мов топлять його!

Пашка пiддержує їй голову.

П а ш к а. Бога ради, заспокойся! Ти вся тремтиш!

К а т р я. Холодно… у-ух!! Нiвечили мене, Парасю… Мати моя били… А Михайло… ох-ох! (Ламаючи руки, принада до Пашки).

П а ш к а. Невже Михайло?

К а т р я. Нi… вiн… зас-ту-пав-ся… (Давиться словами i усмiхається).

П а ш к а. Не побивайся-бо, голубко моя! Та коли вiн — звiрюка такий, то я б йому очi видерла з лоба!

К а т р я. Та вiн i невинуватий… iначе, певно, не можна… Тiльки навiщо було мене, дурну, дурманити? Вiщувало серце менi, що не може того статися нiколи… i хотiлося вiрити, i не тулилося це у моїй головi… Виплакала вже я давно свої очi; уже давно по своїй надiї i по собi справляю похорон… Тiльки не сподiвалася, щоб так немилосердно.

П а ш к а (обнiма Катрю). Сестричко моя, лебедочко! Як менi тебе жалко! Бiдна ти, безталанниця моя!.. Як я тебе просила востаннє — забути панича! Не здолала подужати серця! (Плаче).

К а т р я (дивиться на Пашку гостро). Тобi шкода мене? Плачеш? Правда, шкода?

П а ш к а. Душу б я свою вийняла за тебе!

К а т р я. Ну, а там не пожалували, нiхто!.. Дай менi, серце, водицi! Пече мене всерединi, в ротi пересохло.

П а ш к а (подає воду i пiддержує голову Котрi). Гаряча, як вогонь, — аж пашить!

К а т р я. Спасибi! Ти, кажеш, була коло двору… Що там чути?

П а ш к а. Пакуються всi; вибираються звiдцiль кудись далеко: либонь, удосвiта й вирушать.